Дорога в невідомість

Перед початком нового розділу в житті потрібно перегорнути сторінки минулого — інакше вони тягнутимуть вас назад.

Я востаннє поглянула на знайому й рідну квартиру, у стінах якої промайнуло сім років мого життя. Скільки спогадів вони зберігають… Радість і біль, поразки й маленькі перемоги, звуки сміху, запах ранкової кави. Але все це тепер — минуле.

Ну що ж, настав час рухатися далі. У невідомість.

Ключ, як і домовлялися з хазяйкою, я залишила в сусідки — жінки похилого віку, яка завжди знала все про всіх. Потім узяла невелику валізу, сіла у свою стареньку, але вірну машину й натиснула на газ.

Попереду була дорога. Довга. Місцями — небезпечна, але нова.

Раніше я ніколи не виїжджала так далеко. Проте п’ятирічний досвід столичних доріг давав відчуття впевненості: хай що там попереду, я впораюся. Їдучи сама, я вкотре подумала: як люди живуть без водійських прав? Звісно, можна сісти на поїзд чи автобус, але власний автомобіль — це зовсім інше. Це свобода. Це коли ти сама вирішуєш, де зупинитися, де поїсти, і куди звернути. І головне — твоя машина довезе тебе просто до мети, а не до найближчої станції.

Жодного разу я не пошкодувала, що маю авто, навіть коли його ремонт обходився мені у місячну зарплату.

З кожним кілометром столиця залишалася все далі. Краєвид за вікном змінювався: замість нескінченного бетону, гулу машин і натовпів — з’являлися густі хвойні ліси. Я відкрила вікно, і в салон увірвався аромат сосни — чистий, холодний, прозорий, немов саме життя.

Я лише уявляла, як красиво зараз у Карпатах. Осінь — найромантичніша пора. Коли дерева змінюють убрання, коли повітря наповнюється запахом вологи й землі, коли все навколо здається трохи сумним, але по-своєму живим. Пора, коли літо вже прощалося, а зима ще не встигла нагадати про себе.

Далеко за північ я зупинилася на заправці — перепочити, розвіяти сон і напитися гарячої кави з автомату. Дорога втомлювала. Чим далі я від’їжджала від міста, тим сильніше мене хилило в сон, а хвилювання відступало.

Сон. Мені терміново потрібен сон.

Я розклала сидіння, дістала з багажника плед — той самий, що подарувала Марія минулого Нового року, і, закутавшись у нього, вмостилася якомога зручніше. За кілька хвилин відчула, як осінній холод пробирає до кісток.

— Що ж це таке… Вересень, а холодно, ніби кінець листопада, — пробурмотіла я, піджала ноги й загорнулася щільніше.

Поступово тіло зігрілося, а свідомість потонула в темряві.

Коли розплющила очі, я не могла повірити власним очам: за вікном повільно кружляли сніжинки. Сніг. У вересні.

Я зайшла до маленького магазину біля заправки, де продавчиня, з посмішкою на всі зуби, пояснила:
— Та для нас це звично! У горах осінь часто приходить зі снігом. Холодний циклон з Польщі, от і все.

Для неї це «звично», а для мене — справжнє потрясіння. У мене навіть теплого светра не було.

«Спочатку оціню будинок, а там уже вирішу», — подумала я, виходячи надвір.

До нового помешкання залишалося зовсім небагато, але мій GPS жив своїм життям: то губив зв’язок, то раптово змінював напрям. Я тричі звертала не туди, і лише після десятків кілометрів дізнавалася про помилку. Двічі пропустила потрібний поворот.

Здавалося, щось — або хтось — не хоче, щоб я туди дісталася. І, можливо, це було не просто відчуття.

Лише із заходом сонця я нарешті побачила свій новий дім. У сутінках він здавався тінню: темний силует на тлі гір, мов старий велетень, який мовчки чекав на свого нового мешканця.

Світла не було, тому я вирішила не ризикувати — огляну все завтра, при денному світлі.

На диво, двері виявилися відчиненими. Я навіть відчула сум: «Напевно, місцева шпана вже все винесла…»

Але, переступивши поріг, я зрозуміла: ніхто сюди давно не заходив. Повітря стояло важке, вологе, з запахом пилу й старого дерева. Ліхтарик у телефоні ледь пробивав темряву. Скрип старих дощок лунав надто голосно, ніби будинок прислухався до кожного мого кроку.

Я швидко обійшла кілька кімнат — нікого. Тож вирішила, що одна з них підійде для ночівлі. Решта — завтра.

***

Прокинулась я від холоду.
Справжнього, пронизливого, льодяного холоду.

Здавалося, повітря можна різати ножем. Від мого подиху здіймалися клубки пари, а пальці змерзли настільки, що ледь рухались.

«Якщо не знайду спосіб розтопити бодай камін, довго я тут не протягну», — подумала я, натягуючи на себе знайдену напередодні стару вовняну ковдру.

Відсунувши важкі фіранки, я застигла.
Переді мною відкривалася така краса, що серце зупинилося.

Гори.
Величні, вкриті туманом і першими відблисками сонця. Його проміння ковзало вершинами, змушуючи каміння та сніг іскритися, немов хтось запалив їх зсередини. Спочатку — золотом, потім сріблом, а далі — білим сяйвом, схожим на небесний вогонь.

Я знала, що буде красиво, але навіть не підозрювала, що настільки. Туман у долині поступово розчинявся, ніби хтось розгортав завісу між світами.

Будинок при денному світлі виглядав інакше.
Величний. Старий, але гордий.

На другому поверсі я нарахувала дев’ять кімнат, не враховуючи довгий коридор і вузьку кладову наприкінці. Старі сходи здавалися пошарпаними, але, коли я торкнулася поручня, відчула: дерево міцне, холодне, гладке. Цей дім будували не на роки — на століття.

Спустившись униз, я зрозуміла: другий поверх — лише мала частина. Простора столова, гостьова з каміном і велика кухня з вікнами, крізь які лився світ — усе це виглядало як мрія кожної господині.

Я провела пальцем по вкритій пилом стільниці й усміхнулась.
«Тут я готуватиму сніданок», — подумала.
У столиці я жила в однокімнатній квартирі, де п’ять квадратів кухні перетворювали приготування їжі на квест. А тут — простір, світло, свобода.

Так, меблі старі, текстиль потьмянів, але все це можна змінити. Я вже уявляла, як перетворю цей будинок на своє місце сили.

Єдина проблема — гроші.
За умовами заповіту, я зможу офіційно отримати спадок лише через пів року проживання тут. А змінювати хотілося вже зараз.