2.Дорога в невідомість

Перед початком нового розділу в житті потрібно перегорнути сторінки минулого — інакше вони тягнутимуть вас назад.

Я востаннє поглянула на знайому й водночас рідну квартиру, у стінах якої промайнуло сім років мого життя. Скільки спогадів зберігають ці стіни… Радість і біль, поразки й маленькі перемоги, звуки сміху, запах ранкової кави. Рука ковзнула по одній зі стін ніби я прощалась думками з квартирою. Було сумно та лячно водночас. Але все це тепер — минуле і настав час рухатися далі, у невідомість.

Ключ, як і домовлялися з хазяйкою, я залишила в сусідки — жінки похилого віку, яка завжди знала все про всіх та попри це додавала цьому місцю теплоти та чогось буденного. Узяла невелику валізу, сіла у свою стареньку, але вірну машину в останнє поглянула на багатоповерхівку потім на мобільний з відкритою GPS картою та завела мотор. Машина важко загуділа сповіщаючи про готовність їхати до нового дому.

Попереду була дорога, довга, місцями — небезпечна, але нова. Раніше я ніколи не виїжджала так далеко від міста в якому прожила більшу частину свого життя. Проте п’ятирічний досвід столичних доріг давав відчуття впевненості: хай що там попереду, я впораюся. 

На виїзді з міста я вкотре подумала про те як люди живуть без водійських прав та власного транспорту? Звісно, можна сісти на поїзд чи автобус, але власний автомобіль — це зовсім інше. Це свобода, вибір, можливості. Це коли ти сама диктуєш правила, вирішуєш, де зупинитися, і куди зведе тебе ця дорога. І головне — твоя машина довезе тебе просто до мети, а не до найближчої станції. Жодного разу не пошкодувала, що маю авто, навіть коли його ремонт обходився мені у місячну зарплату та Було важко звести кінці з кінцями.

З кожним кілометром столиця зі своїми шумними магістралями, багатолюдними вуличками залишалася все далі. Краєвид за вікном змінювався з’являлися густі хвойні ліси, маленькі поодинокі будиночки що наближались до дороги ніби наляканий звір що вийшов зі свого укриття. Опустивши вікно, я відчула як в салон увірвався аромат сосни — чистий, холодний, прозорий, немов саме життя.

Ніби у вулику в голові роїлися думки та запитання. Чи справді зараз в горах так красиво як про це всі говорять? Чи справді осінь — найромантичніша пора? Та багато інших запитань над якими я невпинно міркувала.

 Осінь була тією порою коли дерева змінюють убрання, коли повітря наповнюється запахом вологи й землі, коли все навколо здається трохи сумним, але по-своєму живим. Пора, коли літо вже прощається, а зима ще не встигла нагадати про себе.

Далеко за північ я зупинилася на заправці щоб перепочити. Дорога втомлювала неймовірно швидко, очі різало від втоми. Чим далі я від’їжджала від міста, тим сильніше мене хилило в сон, а хвилювання відступало. Мені терміново потрібен сон інакше була ймовірність що посеред дороги я десь точно засну. Я розклала сидіння, дістала з багажника плед — той самий, що подарувала Марія минулого Нового року, і закутавшись у нього, вмостилася якомога зручніше та за кілька хвилин відчула, як осінній холод пробирає до кісток.

- Що ж це таке… Вересень, а холодно, ніби кінець листопада, — пробурмотіла я та підтисла ноги й загорнулася щільніше. Поступово тіло зігрілося, а свідомість потонула в темряві даруючи відчуття захищеності.

Коли розплющила очі, я не могла повірити побаченому, за вікном повільно кружляли сніжинки. Протерла вікно рушником і зрозуміла не здалося, це був сніг. У вересні.

Я зайшла до маленького магазину біля заправки, де продавчиня, з посмішкою на вустах пояснила.

- Та для нас це звично! У горах осінь часто приходить зі снігом. Холодний циклон з Європи, от і все. - звично майже буденно пояснила мені жінка ніби дитині яка в перше бачила сніг. І так я бачила таке в перше в житі тому для мене це справжнє потрясіння.

З паперовим стаканчиком гарячого та запашного чаю я пройшлася по стоянці на якій одиноко стояла моя машина. Чай зігрівав не лише руки, а й усе тіло з середини. Я зробила невеликий ковток рідини та відчула як тепло пройшлося тілом. На вулиці справді було набагато прохолодніше в порівняні з Києвом, тому з однієї з дорожніх сумок я дістала теплий светр та одягнула його відчувши відразу як тепло не висковзає крізь пальці.

До нового помешкання залишалося зовсім небагато, коли я виїхала з заправки. Але мій GPS жив своїм життям: то губив зв’язок, то раптово змінював напрям. Я тричі звертала не туди, і лише після десятків кілометрів дізнавалася про помилку. Двічі пропустила потрібний поворот. Здавалося, щось — або хтось — не хоче, щоб я дісталася будинку. І, можливо, це було не просто відчуття, адже лише із заходом сонця я нарешті побачила свій новий дім. У сутінках він здавався темним силует на фоні гір, мов старий велетень, який мовчки чекав на свою нову власницю. 

Обережно переступивши поріг, пролунав протяжний старих половиць, облуплених досок. В повітрі витав важкий запах сирості та пилу. Ліхтарик на телефоні ледь пробивався крізь темряву. На одній зі стін я відшукала вмикач. Клац. Ще раз повторила спробу, але це було марно світла не було. Пройшовши трішки в глиб рука втаранилась в щось липке та прохолодне. Я протяжно закричала та відскочила назад врізаючись тілом в стару шафу з якої вирвався клуб пилу. Від чого я важко та протяжно чхнула.

Обережно, майже крадучись я увійшла до кімнати на першому поверсі та з першого погляду зрозуміла кухня. Обійшла ще декілька кімнат пробираючись крізь шар пилу, скрип половиць, та павутину яка висіла в кожному кутку. Ще раз окинула поглядом мій новий дім і сумно підсумувала. 

— Знайомитись будемо завтра!

А сьогодні й так було зрозуміло що будинок потребує для початку прибирання для якого у мене ні засобів, ні ганчірок не було. Разом з тим і сил після дороги теж не було. Хотілось просто впасти на ліжко простягнути ноги та поспати не скрученою на сидінні, а розслаблено протягнувши ноги. Тому я плювала на пил, павутину та обрала одну з найчистіших кімнат та розмістилась в ній. 

Завтра буде ранок і будемо думати, що робити далі.