3. Дорога в невідомість

«Перед початком нового розділу в житті потрібно перегорнути сторінки минулого — інакше вони тягнутимуть вас назад».

Я востаннє поглянула на знайому й водночас рідну квартиру, у стінах якої промайнуло сім років мого життя. Скільки спогадів зберігають ці стіни… Радість і біль, поразки й маленькі перемоги, звуки сміху, запах ранкової кави. Рука ковзнула по одній зі стін, ніби я прощалась думками з квартирою. Було сумно та лячно водночас. Але все це тепер — минуле, і настав час рухатися далі, у невідомість.

— Будемо прощатись, — промовила я до жінки похилого віку, що увійшла в кімнату, щоб забрати ключі та передати хазяйці.

— Магдалено, можливо, ще не пізно передумати? Я так до тебе звикла, дитинко, — промовила сусідка охриплим від старості голосом.

— Олено Юріївно... — почала я, та жінка перебила мене, втираючи очі хустиною, яку носила в кармані свого халата.

— Та розумію я усе, дитино. Лишень не знаю, як буду без тебе.

— Не хвилюйтесь, я попросила Марію, вона буде приходити до вас раз на тиждень та допомагати.

— Ну що ж, будемо звикати. А ти обов’язково, як доберешся, напиши! Якщо захочеш повернутись — знай, я завжди знайду для тебе місце у своїй однокімнатній квартирі! — з сумом промовила жінка та міцно стисла мене в обіймах. Таких теплих та ніжних, саме такими я уявляла обійми бабусі, якої, на жаль, не мала.

— Ну все, досить цих сентиментів, — втерла носа жінка та простягнула мені валізу, у яку було спаковане усе моє життя.

Біля під’їзду востаннє тепло мене обійняла та помахала рукою. Погляд ковзнув по багатоповерхівці, потім на мобільний з відкритою GPS-картою, я рішуче завела мотор. Машина важко загуділа, і я вирушила в невідому далечінь. Попереду була дорога — довга, місцями небезпечна, але нова. Раніше я ніколи не виїжджала так далеко від міста, в якому прожила більшу частину свого життя. Проте п’ятирічний досвід столичних доріг давав відчуття впевненості: хай що там попереду, я впораюся.

На виїзді з міста я вкотре подумала про те, як люди живуть без водійських прав та власного транспорту? Звісно, можна сісти на поїзд чи автобус, але власний автомобіль — це зовсім інше. Це свобода, вибір, можливості. Це коли ти сама диктуєш правила, вирішуєш, де зупинитися і куди зведе тебе ця дорога. І головне — твоя машина довезе тебе просто до мети, а не до найближчої станції. Жодного разу не пошкодувала, що маю авто, навіть коли його ремонт обходився мені у місячну зарплату та було важко звести кінці з кінцями.

З кожним кілометром столиця зі своїми шумними магістралями, багатолюдними вуличками залишалася все далі. Краєвид за вікном змінювався, з’являлися густі хвойні ліси, маленькі поодинокі будиночки, що наближались до дороги, визираючи з посадок, за якими приховувалось усе селище. Опустивши вікно, я відчула, як у салон увірвався аромат сосни — чистий, холодний, прозорий, немов саме життя.

Ніби у вулику, в голові роїлися думки та запитання. Чи справді зараз в горах так красиво, як про це всі говорять? Чи справді осінь — найромантичніша пора? Та багато інших запитань, над якими я невпинно міркувала.
Осінь була тією порою, коли дерева змінюють убрання, коли повітря наповнюється запахом вологи й землі, коли все навколо здається трохи сумним. Пора, коли літо вже прощається, а зима ще не встигла нагадати про себе.

Далеко за північ я зупинилася на заправці, щоб перепочити. Дорога втомлювала неймовірно швидко, очі різало від втоми. Чим далі я від’їжджала від міста, тим сильніше мене хилило в сон, а хвилювання відступало. Мені терміново потрібен сон, інакше була ймовірність, що посеред дороги я точно засну. Я розклала сидіння, дістала з багажника плед — той самий, що подарувала Марія минулого Нового року, — і, закутавшись у нього, вмостилася якомога зручніше та за кілька хвилин відчула, як осінній холод пробирає до кісток.

— Що ж це таке… Вересень, а холодно, ніби кінець листопада, — пробурмотіла я та підтисла ноги й загорнулася щільніше. Поступово тіло зігрілося, а свідомість потонула в темряві, даруючи відчуття захищеності.

Коли розплющила очі, я не могла повірити побаченому: за вікном повільно кружляли сніжинки. Протерла вікно рушником і зрозуміла — не здалося, це був сніг. У вересні.
Я зайшла до маленького магазину біля заправки, де стояла продавчиня з посмішкою на вустах.

— Добрий ранок, чай, будь ласка!

— Вам який?

— Фруктовий, будь ласка! Підкажіть, а що це за аномально рання зима?

— Та для нас це звично! У горах осінь часто приходить зі снігом. Холодний циклон з Європи, от і все, — звично, майже буденно пояснила мені жінка, ніби дитині, яка вперше бачила сніг. І так, я бачила таке вперше в житті, тому для мене це справжнє потрясіння.

— У нас такого немає!

— Карпати, дитинко, і це їхня особливість.

З паперовим стаканчиком гарячого та запашного чаю я пройшлася по стоянці, на якій одиноко стояла моя машина. Чай зігрівав не лише руки, а й усе тіло зсередини. Я зробила невеликий ковток рідини та відчула, як тепло пройшлося тілом. На вулиці справді було набагато прохолодніше в порівнянні з Києвом, тому з однієї з дорожніх сумок я дістала теплий светр та одягнула його, відчувши відразу, як тепло не вислизає крізь пальці.

До нового помешкання залишалося зовсім небагато, коли я виїхала з заправки. Але мій GPS почав жити своїм життям. Спершу зв’язок зникав, карта не прогружалась. Коли здавалося, що одну проблему усунула, виникала інша. Напрям змінювався сам, і я це помічала уже далеко за межами потрібного повороту.

— Чорт! — звісно, вдарила я рукою об руль після чергового повороту не туди.

Втомлено сперлась на спинку крісла і зробила декілька вправ на дихання, та було марно — злість закипіла десь усередині. Я поглянула на табличку села, перед яким зупинилась, коли в черговий раз усвідомила, що їду не туди.