Спадок

Здавалося, звичайний будній день - що може піти не так? А я вам скажу: усе може піти наперекосяк із самого початку.
Якщо ваші плани випадково йдуть не за планом - тоді вам час переглянути їх.
У долі свої плани на кожного з нас: інколи вони кращі, ніж ми хотіли, а інколи - випробування, до яких ми були не готові.
- Бісів годинник! - пробурмотіла я, одягаючи брюки-палацо.
Я знову запізнювалася на роботу. Останнім часом мій годинник не спрацьовував у потрібний момент, і через це я постійно запізнювалась.
Якщо спочатку на мої запізнення реагували спокійно, то тепер я все частіше ловила косі погляди колег, а шеф уже декілька разів натякав на звільнення.
Кому сподобається, коли його секретарка постійно спізнюється?
А я робила все, що могла: уже четвертий годинник за місяць змінила - і все одно нічого. Вони виходили з ладу швидше, ніж у мене на картці зявлявся аванс. Ніби пороблено.
Вибігаючи з квартири, я чітко розуміла: сьогодні буде важлива розмова. Якщо спершу запізнення були незначні, то зараз я вже двадцять хвилин як мала бути на роботі, а їхати ще п’ятнадцять.
Моя старенька «Пріора» сьогодні знову не завелась - сів акумулятор. Тому мені довелося бігти ще п’ять хвилин до зупинки - і, звісно, автобус поїхав прямо перед моїм носом.
- Та що це сьогодні! - пробубніла я під ніс і сіла на лавку з чітким усвідомленням: сьогодні мене звільнять.
Не можу сказати, що моя робота мені подобається, але вона приносить гроші. Іншу знайти можна, але поблизу квартири потрібних вакансій немає, а їздити через увесь Київ не хочеться.
Якби моя воля - я б рвонула кудись далеко-далеко. Без цієї міської метушні.
Там, де тиша. Спокій.
Раніше я мріяла сидіти на веранді власного будинку перед мольбертом і малювати краєвиди, щоб єдиним шумом був шум лісу, дзюркіт струмка та спів пташок.
Але ця мрія так і залишилась мрією: немає коштів ні на будинок, ні на фарби з мольбертом. Зарплати ледь вистачає, щоб заплатити за комуналку й купити поїсти.
Я перевела погляд на наручний годинник - він стояв. Я глянула ще раз - не здалося. Знову зламався.
Я ж кажу - пороблено.
У телефоні я загуглила: «Народна прикмета: зупинився годинник».
Народна прикмета свідчить, що зупинка годинника – це поганий знак, який може віщувати хворобу, небезпеку, сімейні негаразди або невдачі. Хоча іноді це передвістя важливих подій або початку нового етапу, загалом - це попередження про неприємності, які можуть загрожувати власникові або його дому.
- Сто відсотків звільнять, - видихнула я.
На робочому місці мене чекала стопка нерозібраних документів і порожній план на тиждень для шефа. Отже, моя відсутність помічена. Щоб не відтягувати вирок, я зайшла до кабінету, але він був порожній. Тож, сподіваючись на краще, я сіла за роботу.
Моє життя не було легким. Навпаки - я дуже швидко подорослішала.
Моїх батьків не стало, коли мені було десять. Після цього моїм вихованням займалася тітка, якій було начхати і на мене, і на моє майбутнє.
У чотирнадцять я потрапила в інтернат - і тоді в моє життя прийшли знущання та побої.
Мені швидко пояснили: якщо ти сам за себе не постоїш - цього не зробить ніхто.
Після інтернату я вступила до інституту на менеджмент - лише тому, що пройшла на державне. Хоч понад усе мріяла стати дизайнером або художником. Але мрії та можливості - речі несумісні.
На третьому курсі нас направили на практику до різних фірм, і по закінченні навчання я залишилася там працювати. Колектив був непоганий, іноді траплялися непорозуміння, але з тим можна жити.
Найгірше - низька зарплата, якої ледь вистачало на життя в столиці. Без досвіду та зв’язків я нічого не могла змінити.
- Лея, шеф рвав і питав, де ти лазиш, - промовила моя колега Марія, з якою ми навчались і залишились працювати разом.
- У мене знову не спрацював будильник, - приречено відповіла я.
- Це який за цей місяць?
- Четвертий. І сьогодні ще й мій наручний годинник зупинився. Гугл каже, що це поганий знак. І знаєш, напевно, так і буде - мене сьогодні звільнять. Немає сенсу тримати на роботі людину, яка запізнюється кілька разів на тиждень.
- Може, до бабки сходи? - тихо порадила Марія. - Може, діло не в годинниках?
- Маріє, ти ж знаєш, що я в це не вірю.
Мій скептицизм виріс зі спогадів про батьків, які казали: ворожіння, привороти, обряди - це все від диявола.
І з ними важко було не погодитись. Скільки життів забрали ті обряди - не злічити, а розплату за них несе цілий рід.
- Ні, сто відсотків - ні до кого я не піду. Якщо мене звільнять - значить, така моя доля.
- Лея, ми творці своєї долі! - сказала подруга і пішла на кухню варити каву.
Обідня перерва у нас завжди проходила однаково: хтось іде по обід у столову на першому поверсі, а хтось готує каву.
Оскільки сьогодні була моя черга, я спустилась у столову й почала розглядати меню.
Несподівано мій погляд зачепився за кота, який сидів на столі й грався виделкою.
Я знову поглянула - так, мені не здалося.
Чорний, як смола. Без жодної білої плями.
Може, хоч лапки білі? - подумки буркнула я, але ні - абсолютно чорний.
Ми зустрілися поглядами. Мій - розгублений, його - усвідомлений.
У ту ж мить виделка, якою він грався, впала під ноги кухарці, що несла каструлю з борщем.
Не складно здогадатись, що було далі: кухарка не втримала важку каструлю, і весь її вміст опинився на підлозі.
Коли я знову поглянула - кота вже не було.
Може, здалося?
Їжу для нас із Марією я взяла у кафе навпроти, але забути про цей інцидент не могла. Увесь день я поверталась думками до погляду кота.
Коти так не дивляться. А він - дивився.
- Магдалено, увійдіть до мого кабінету, - почувся голос шефа через динамік.
Ну ось, настав час розплати за ранкове запізнення.
Я глянула на годинник - він показував дев’яту сорок. І стояв.
- Так, Аркадію Львовичу? - промовила я, увійшовши в кабінет.
- Магдалено, думаю, ви знаєте, чому я вас покликав?
Я лише кивнула.
- От і добре, - сказав він. - Значить, не доведеться довго пояснювати.
- Я все розумію, - приречено відповіла я.
- Магдалено, вас звільнено.
Раніше ви були дуже відданою працівницею, але останні пів року я не впізнаю вас. Ви розгублена, у вас усе валиться з рук, ви забуваєте про зустрічі, запізнюєтесь. Це неприпустимо.
Якщо розберетесь із проблемами - буду радий бачити вас знову. Але зараз - ні.
- Я все розумію. Дякую, - промовила я і вийшла з кабінету.
З-під столу я дістала коробку від нещодавно купленого чайника та почала складати в неї всі свої пожитки, яких виявилось не так мало як здалось на перший погляд. 
- Маша, у тебе є коробка?
- Звільнили? - з першого разу здогадалася подруга.
Я лише кивнула.
- І як ти далі?
- Не знаю ще. Шеф сказав, що зарплату виплатить у повному обсязі, але в кінці місяця. А мені ж потрібно платити за квартиру... Гроші, звісно, є, але тепер думаю, можливо, підшукати іншу роботу - і, можливо, іншу квартиру. Чесно, не знаю, що робити. Напевно, доведеться продати машину. Грошей на ремонт немає, та й сенсу ремонтувати її вже немає - вона така стара...
Приречено промовила я. Важко стояти перед прірвою невідомості. Незрозуміло, яке рішення правильне, а яке згодом виявиться найбільшою помилкою у житті.
- Підкажіть, де я можу знайти Магдалену Верес? - почувся чоловічий голос. Молодий кур’єр з’явився надто несподівано.
- Я перед вами. Щось трапилось?
- Так, вам прийшов заказний конверт, - хлопець посміхнувся й простягнув мені бланк із логотипом кур’єрської служби.
Відправник був мені невідомий, але й вміст конверта теж залишався загадкою. Навіть припущення не мала, що там.
- Скільки за доставку?
- Все сплачено, вам лише потрібно розписатися про отримання.
Після завершення формальностей я розпакувала конверт.
- Що там? - запитала подруга після моєї затяжної паузи.
Я не знала, як реагувати, тож просто протягнула їй документи.
У них було зазначено, що я отримала спадок від далекої родички по маминій лінії. Щоб спадок набув юридичної сили, потрібно прожити у маєтку покійної тітки пів року - і тоді двоповерховий маєток у Карпатах, а також коштовності та гроші в банку переходять мені.
- Магдалено, та це ж супер! - вигукнула Маша. - Уяви: цілий маєток, гроші на рахунку тітки... Ти зможеш займатися улюбленою справою й не думати ні про що!
- Мені здається, що не все так гладко, як написано, - промовила я. - Десь тут мають бути підводні камені. Не могла тітка, про яку я ніколи не чула, заповісти мені все своє майно. Хіба в неї не було ближчих родичів?
- Можливо, ти драматизуєш? - подруга всміхнулася. - Поїдь, подивись, що там. Якщо маєток у хорошому стані, на рахунку - непогана сума, то поживи там пів року, а далі буде видно. Може, захочеш продати, а може - залишиш собі.
Подруга потягнулася до конверта, з якого випали ключі та золотий перстень.
- Поглянь! Якщо тут лежить такий перстень, то уяви, що на рахунку, - мовила Маша, роздивляючись коштовність, яка й справді виглядала дорогою річчю.