Розділ 13. Логіка авантюри та залізничні тіні

Потяг м’яко смикнувся, залізо важко заторохтіло по коліях, і перон київського вокзалу повільно поплив назад, розчиняючись у мокрому ранковому тумані. Алекс із Катею сіли в перший же потяг, що прямував до Львова.

У купе першого класу панували затишок і тиша: м’які сидіння, оббиті темним плюшем, приємне поскрипування дерев’яної обшивки та легкий аромат свіжого чаю. Алекс зручно влаштувався біля вікна.

— А коли я зрозумів, — трохи посміхаючись, мовив він, — що великий змій Сатана — це наш питон Каа, з яким ми стільки виступали, а Апостол Іуда — це твій батько Павло, який під час вистави впав у чан із горючою смолою... Я ледь втримався, щоб не засміятися. Катю, як ви до цього додумалися?

— Алексе, ти недооцінюєш жінок, — спокійно відказала вона. — Я вже це тобі казала.

— Але коли ти встигла стати дружиною капітана Лайонса?

Алекс подивився на Катю, яка спокійно сиділа навпроти й поправляла мереживні рукавички. Він уже відкрив рот, щоб щось додати, як раптом крізь відчинене вікно з перону, який вони повільно минали, пробився дикий, істеричний гомін.

Алекс зиркнув надвір. Там, просто на пероні, якась поважна пані років шістдесяти п’яти, обвішана шовками, мереживом та важким золотом, яка щойно ступила з підніжки сусіднього потяга, на чийсь сором лаяла бідного, переляканого слугу та двох кондукторів.

— Ви знаєте, хто я така?! — верещала вона на весь перон, розмахуючи мереживним віялом. — Ви хоч уявляєте, хто мій чоловік?! Він адмірал! Я тільки-но ступила на київську землю, а ви мене так зустрічаєте?! Де взагалі мій багаж?! Де мій найважливіший лист до губернатора?! Я княгиня! Де моя собачка?!

— Тут, пані... ось ваш собачка, — тремтячими руками слуга підніс їй маленького білого пуделя.

Панночка миттєво змінила гнів на милість, вихопила пса й почала цілувати його в рожевий ніс:

— О, мій золотонький! Ти єдиний не робиш мені нерви! Навколо самі бовдури!

Вона знову повернулася до блідих службовців вокзалу, заходившись кричати з подвоєною силою:

— Я жінка барона Лайонса! Яке ж це неподобство!

Алекс із занімілими вухами повільно опустив газету, відчуваючи, як липкий, холодний піт проступає на лобі. Він дивився крізь вікно на розлючену пані, яка стояла посеред перону й кричала на весь вокзал, а потім повільно перевів погляд на Катю.

— Якщо вона... справжня дружина барона Лайонса, яка тільки-но вийшла з потяга й прибула з візитом до Києва... — тихо вимовив Алекс, відчуваючи, як усе всередині стискається в тугий вузол. — То хто ж тоді ти, Кате?

Катя навіть не здригнулася. Вона спокійно поставила порцелянову чашку на маленький столик, поправила вишукану рукавичку й підвела на нього свої глибокі, таємничі очі, в яких заграла ледь помітна іронічна посмішка.

— Я — це я, Алексе, — її мова звучала по-медовому м'яко й заколисливо, ніби йшлося про найпростіші речі у світі. — А та вельмишановна пані у Львові поїхала не в тому напрямку: замість потяга на Київ сіла в поїзд до Відня.

— До Відня?.. — Алекс приголомшено вилупився на неї, намагаючись звести докупи думки. — Чекай... Ти сказала поліції, що ти дружина адмірала! Ти принесла лист губернаторові! Я був переконаний, що ти дійсно...

— Вона й справді дружина барона Лайонса, — перебила його Катя, хитнувши головою в бік перону, що віддалявся за вікном. — А лист, який я віддала губернаторові, належав їй. Коли я дізналася, що тебе заарештували й готують повішення, я негайно кинулася до Києва, аби тебе врятувати. У Львові на пероні я випадково довідалася, що цим же шляхом із візитом прямує баронеса Лайонс з офіційним декретом від чоловіка.

— І що ти зробила? — прошепотів Алекс, мимовільно озираючись на зачинені двері купе.

— О, це була невеличка фокусна вистава, — Катя тихо засміялася, і її сміх прозвучав наче шелест коштовного шовку в темній кімнаті. — Коли її потяг зупинився, ми з Квоку трохи допомогли пані «втратити» її дорогоцінний багаж. Поки слуги катувалися в пошуках скринь, а сама баронеса влаштовувала істерику, Квоку непомітно витягнув із її сумочки потрібний документ з адміральською печаткою.

— Ви викрали лист дружини адмірала?! — Алекс схопився за голову. — Кате, це ж державна зрада! Якби губернатор дізнався...

— А далі була чистої води магія, — спокійно підсумувала вона, перебиваючи його паніку. — Я просто підробила кілька рядків у цьому листі — акуратно дописала ім'я Алекса Марка та вимогу негайно звільнити тебе. Губернатор побачив поважну пані, важливий папір із гербом та чув моє непохитне переконання в тому, що канонерки барона за кілька годин перетворять Київ на згарище, якщо тебе негайно не випустять. Вони так перелякалися, що навіть не стали перевіряти моє ім'я.

За вікном пролунав гучний свисток. Перон із роздратованою баронесою остаточно зник у тумані, а кондуктори вже супроводжували спантеличену пані до виходу з перону.

— А її багаж? — усе ще не вірячи в чуте, запитав Алекс.

— Їй віддадуть на вокзалі, — посміхнулася Катя. — Поки баронеса збагнула, що їде назад, ми мали півдня, щоб звільнити тебе та втекти з Києва. Я ж обіцяла повернутися, Алексе... — додала вона, перевівши погляд на вікно, за яким миготіли перші передмістя. — Обіцяла віддати свій борг. А я завжди тримаю слово, особливо коли йдеться про життя.

Алекс важко видихнув і протягнув руку, накривши її витончені, вбрані в мереживо пальці своєю долонею. Його рука все ще трохи тремтіла після кількох днів у темній, вологій камері, де висіла важка, задушлива тиша.

— О, Кате, ти повернулася напрочуд вчасно, — тихо відповів він, і в його голосі пробриніла гірка втома. — Якби ти запізнилася хоча б на пару годин... мене б уже чекала шибениця. Вирок був підписаний, а Петро Карпович та його люди не звикли відкладати розправу.

— Вони занадто поспішали, — Катя ледь помітно звузила очі, і в їхній темній глибині спалахнув ледве вловимий, холодний вогник. — А коли люди поспішають і діють від страху, вони роблять помилки. Саме на цьому ми їх і спіймали.