Розділ 12. Привиди, влада та кривава тінь

Алекс стояв мов укопаний, приголомшено переводячи погляд із Каті на слідчого Подорожнього. Повітря в поліцейському коридорі, ще мить тому отруєне запахом сирості й близької смерті, раптом стало занадто душним, майже гарячим.

— Катя? ти повернулась, як і обіцяла! — голос Алекса все ще звучав тихо, але в ньому більше не було зневіри. Лише чистий, нерозбавлений шок.

Слідчий нервово засміявся, потираючи спітнілі долоні. Його звична стриманість і виснажена суворість розвіялися безслідно, поступившись місцем радості.

— Алексе... Чому ж ви мовчали? — вигукнув він, підступаючи ближче .Чому ви жодним словом не згадали, які владні покровителі стоять за вашою спиною?! Що ви — особистий друг самого барона Едмунда Лайонса! Адмірала Лайонса, чий флот зараз тримає в залізному кулаці все Чорне море й він особисто керує роззброєнням Російської імперії після війни!

Алекс повільно кліпнув, намагаючись вкласти ці приголомшливі слова в голові. Позаду слідчого Катя лише ледве помітно всміхнулася — тою самою загадковою посмішкою, яка завжди приховувала більше, ніж відкривала.

— Губернатор ледь із глузду не з'їхав, коли дізнався, — гарячково шепотів слідчий далі. — Від Чорного моря до Києва по Дніпру канонеркам та броненосцям адмірала — лише кілька годин ходу. Один наказ Лайонса — і від Києва залишилися б самі руїни! І барон не вагався б ні секунди, бо послав сюди не абикого, а свою власну дружину... Катерину. Вона особисто привезла листа губернатору із категоричною вимогою: захистити Алекса Марка за будь-яку ціну та негайно зняти всі звинувачення.

Слідчий нервово витер чоло хусткою й ступив назад, шанобливо вклонившись:

— Ви вільні, пане Марк. Ваші речі чекають на виході. І... пробачте, що вам довелося пережити ці дні.

Алекс повільно рушив уперед, залишаючи темну камеру за спиною. Кожен крок віддавався відгуком у виснажених грудях, але погляд був прикутий лише до неї. До баронеси Лайонс. До його Кеті.

— Едмунд завжди мав гарне відчуття часу, — тихо промовила Катя, коли Алекс підійшов майже впритул, і в її темних очах на мить спалахнув той самий таємничий, містичний вогник. — Ходімо, Алексе. Нас чекає карета. І у нас є справа, яку потрібно довести до кінця.

— А ще... з вас і так знято абсолютно всі звинувачення, — додав слідчий, нервово потираючи потилицю й наче сам не вірячи у власні слова. — Усе вирішилося навіть раніше, ніж прибув лист від барона. Сьогодні вранці до відділку майже одночасно прийшли ті два свідки, які мали свідчити проти вас у суді. Вони впали на коліна й у всьому зізналися. Заявили, що взяли чималі гроші за наклеп.

Алекс зупинився на самому порозі коридору. Повторне здивування вибило його з колії.

— Наклеп?.. — він перевів здивований погляд із Каті на слідчого. — А чому вони раптом вирішили зізнатися? Їм хтось погрожував? Поліція чи... люди Петра Карповича?

— Ні, пане Алекс. У тім-то й річ, що ні! — слідчий перехрестився, і його голос стишився до переляканого шепоту. — Їм не погрожували. Їм... дякували. Ви не повірите хто. Вони стверджують, що вночі до кожного з них з'явився сам Сатана — у вигляді велетенського, потворного змія, подібного до того, що спокусив Єву в Едемі. А поруч із ним стояв апостол Іуда... З потворно обгорілим, обвугленим обличчям, ніби він щойно виринув із найглибших пекельних казанів.

Слідчий здригнувся від власних слів, тривожно озираючись на темні кутки коридору, де залягли важкі, протиприродно густі тіні.

— Цей Іуда дякував їм... Дякував за те, що вони звели наклеп на святу людину, і з огидною посмішкою казав, що тепер  із радістю чекатиме на їхні душі в пеклі. Свідки були так смертельно налякані, що бігли до дільниці без взуття, голосно кричачи на всю вулицю та благаючи про спокуту.

Слідчий важко зітхнув, захитавши головою, і спробував видавити з себе нервову посмішку:

— Це ж треба було так допитися до білої гарячки... Щоб від одного видіння бігти й покаятися в усіх злочинах. Хоча... знаєте, після всього, що відбувається в цьому місті, я вже нічому не дивуюся.

Він підійшов трохи ближе й кинув занепокоєний погляд на масивні вхідні двері.

— А щодо Петра Карповича... — слідчий стишив голос майже до шелесту й озирнувся на зачинені двері кабінету начальника. — Після ранкової розмови з губернатором він ледь посади не втратив. Губернатор горлав так, що шибки дрижали! Карпович білий як полотно вискочив із кабінету, коли дізнався, що заарештував невинувату людину, та ще й з такими зв’язками.

Слідчий схопив Алекса за рукав суконного піджака й подивився на нього з найвищою мірою серйозності:

— Але я вам щиро раджу, пане Алекс: негайно зникайте з Києва. Першим же поїздом, поки шум не влігся!

— А Анастасія?.. — розгублено й із болем запитав Алекс, ступивши крок назад. — Як я можу її залишити?

— З Анастасією все набагато складніше, — гірко зітхнув слідчий, хитаючи головою. — Щоб зняти з неї обвинувачення, потрібні прямі свідчення. Треба, щоб до поліції прийшли й зізналися самі виконавці — Шрам та інші злочинці з його зграї. А вони... вони цього ніколи не зроблять.

Слідчий підійшов ще ближче й шепнув Алексу просто в вухо, аби Катя не чула всіх кривавих подробиць:

— Шрам і його банда щойно повернулися з війни. Там він займався тим, що катував полонених. Це не просто бандит, це справжній нелюд, зламаний і жорстокий. І зараз він — права рука Петра Карповича. Насправді саме Шрам заправляє всією поліцією в місті. Вони вас так просто не залишать у спокої. Тікайте, Алексе, поки маєте цей шанс.