Розділ 11. Янгол з аристократичного пекла

Настав день суду.

У тісній, холодній камері, де стіни, здавалося, геть просочилися відчаєм усіх попередніх в’язнів, кожна секунда тяглася як нескінченна година. Алекс сидів на низькій дерев’яній лаві, дивлячись на бліде світло, що ледве пробивалося крізь високе заґратоване віконце. Усередині панувала дивна, крижана тиша. Він внутрішньо налаштував себе до найгіршого — до зашморгу, до суцільної темряви, до поразки. Але була одна межа, яку вони не зможуть зламати: він ніколи, за жодних обставин, не визнає себе винним у тому, чого не коїв.

Важкий залізний засув раптом брязкнув. Скрипнули іржаві завіси, і масивні дубові двері камери повільно відчинилися.

Цей звук відбився в скронях Алекса гучним, болісним луном. Це було одночасно і полегшенням — край довгому, отруйному очікуванню, і викликом — першим кроком на ешафот.

Він випрямив спину, готуючись зустріти варту та конвой, але на порозі з’явився слідчий Задорожній. Алекс завмер. На обличчі чоловіка, який ще вчора важко зітхав, кидав попільничку об стіну й говорив про невідворотне повішення, зараз грала щира, майже шалена посмішка.

Не встиг Алекс навіть поворухнутися, як слідчий швидким кроком наблизився до нього, імпульсивно вхопив за плечі й міцно обійняв.

— Тобі пощастило, Алексе! — вигукнув він, трохи відсторонившись і збуджено струшуючи його за виснажені плечі. — Боже мій, ти вільний! Справу закрито, ти повністю вільний!

Алекс застиг, повністю шокований. Раптова зміна реальності збила дихання дужче, ніж болючий удар у зламані ребра.

— Як?.. — ледве видавив він із пересохлого горла, не вірячи власним вухам. — Як це можливо?..

— Завдяки їй, — слідчий відступив убік, вказуючи рукою на залитий тьмяним світлом коридор за дверима.

Алекс повільно перевів погляд і в глибині напівтемного коридору побачив її.

Катя.

Вона стояла в елегантній темній сукні для подорожей, спираючись на вишукану парасольку з кістяним руків'ям. На її обличчі не було жодного сліду страху чи втоми — лише спокійна, вивірена грація та знайомий, загадковий вогник у темних очах.

Катя повільно підійшла ближче, і від неї завіяло легким ароматом жасмину й ночного холодного повітря, що розвіяв вогку задуху тюрми.

— Ти надто довго забарився в цьому похмурому місці, Алексе, — м’яко промовила вона, простягаючи йому тонку рукавичку. — А у нас попереду довга дорога . І багато нерозкритих таємниць.