Глава 10. Привиди, зрада та зашморг

Тьмяне світло єдиної лампи у важкій мідній оправі ледве розганяло глибоку темряву кабінету. За заґратованим вікном душно шелестів нічний Київ, а в повітрі кімнати висів важкий запах задавненого страху. Цей допит проходив лише удвох — нічиї зайві вуха не мали чути того, що вирішувалося цієї хвилини.

Алекс, затиснутий у сутінках навпроти слідчого, провів блідою долонею по обличчю, ніби намагаючись змити з себе втому й божевілля останніх днів. Його погляд, гарячковий та гострий, застряг десь у тінях за спиною співрозмовника, де відблески полум'я малювали моторошні, живі силуети.

— Я все думаю... Хто міг мене здати Петру Карповичу? — тихим, натягнутим як струна голосом промовив Алекс, спираючись ліктями на холодний дубовий стіл. — Хто взагалі знав про викрадення?

Слідчий повільно випустив пасмо сірого диму, не зводячи з Алекса випробувального погляду, але мовчав, даючи йому можливість самому дійти до страшної правди.

— Спочатку я думав, що це міг бути Іван, мій помічник... — прошепотів Алекс, і його голос перервався від болю в зламаних ребрах. — Він мав приїхати за нами в кареті, але зник, як крізь землю провалився. Ми знайшли його пізніше... біля самого берега Дніпра. Він чудом живий. Я сховав його в надійному місці, бо на ньому немає живого місця — безліч ножових поранень. Хтось дуже хотів пустити його на дно.

Алекс замовк, вдивляючись у куток кабінету, де протиприродно густішали й пересувалися тіні від полум'я лампи. Було відчуття, що сама темрява прослуховувала кожне слово, збираючись у потворну постать із холодними, палаючими очима. Пауза затягнулася, і в цій тиші забриніло страшне, невідворотне усвідомлення.

— Тоді мене міг зрадити... — він запнувся, зціпивши зуби, а потім видихнув із гіркою отрутою: — Точніше, мене могла зрадити лише одна людина. Та, якій Анастасія довіряла найбільше за всіх. Ольга...

Слідчий лише ледве помітно хитнув головою. У цьому містичному плетиві брехні зрада найближчих завжди залишала найкривавіший слід.

— Але зараз це вже байдуже, — Алекс знесилено відкинувся на спинку стільця, підставивши тьмяному світлу бліде обличчя. — Вже нічого не можна подіяти. Але я попрошу вас передати це Анастасії... Щоб вона знала, хто насправді її оточує, поки не стало надто пізно.

Він підвів очі на слідчого і, збираючи останні сили, запитав те, що важким тягарем висіло в повітрі:

— А коли буде суд?

Слідчий важко зітхнув, загасив цигарку в мідній попільничці й подивився на Алекса з сумішшю жалю та безсилля.

— Завтра, — тихо відповів він. — Але я на вашому місці нічого доброго й не чекав би. Вирок вам уже затвердили зверху... Це буде повішення за подвійне вбивство. Я відтягував усе як міг , але, на жаль, більше нічого вже не можу вдіяти. Час вийшов.

У кімнаті знову запанувала тиша, але цього разу вона була наповнена крижаним подихом неминучого. Алекс заплющив очі, виразно відчуваючи, як у сутінках кабінету розгортається щось темне й прадавнє.

— Час вийшов не для мене, — раптом тихо, майже нелюдським шепотом промовив Алекс, знову розплющуючи очі. Його зіниці на мить спалахнули тьмяним, потойбічним відблиском. — Вони думають, що готують шибеницю для ілюзіоніста. Але Петро Карпович не знає, що коли гра закінчується, на сцену виходять справжні тіні.

Слідчий здригнувся й мимовільно озирнувся назад. Лампа на столику згасла сама собою, і лише місячне світло крізь ґрати окреслило дві постаті, що опинилися на межі між цим світом і пеклом.