Розділ 9. Іскра в пітьмі

Двері з брязкотом зачинилися, і Алекса завели до похмурої, вогкої кімнати допитів. Напроти нього стояли троє.

Допит почався без жодних прелюдій — різко, агресивно, мов лавина, що сходить із гір. Голоси поліцейських злилися в суцільний, тиснучий гул, від якого в голові починало пульсувати. Вони не давали йому перевести подих, перебивали один одного, навмисно заганяючи в кут.

— Ну що, фокуснику, догрався? Де твої палички-виручалочки тепер? — викрикнув худющий наглядач із блискучими від злості очима, нависаючи над столом. — Говори, чому вирішив прикінчити Олександра Богуна?! — Я нікого не вбивав, — знову й знову глухо повторював Алекс, дивлячись у подряпану поверхню столу. — Не вбивав він! — підхопив другий, штовхнувши стілець так, що той з скреготом проїхав по підлозі. — А хто ж тоді?! Злидні?! Демони вашого цирку?! Може, привид із твоїх номерів спустився і стріляв замість тебе?! Ти думаєш, ми повіримо в твої казки про підставу? Усі докази проти тебе, мерзотнику! — Сипали прокльонами, погрожували, вимагали негайного зізнання, — голос одного з них зривався на крик, перетворюючись на істеричний фальцет. — Пиши чистосердечне, чуєш?! Підписуй папери! Хоча б довічну каторгу собі заслужиш, де в глибоких копальнях ще довго показуватимеш свої «фокуси» голодним щурам! Ти гнитимеш там до кінця своїх днів! — А хто замовив Федора, га? Теж дух арени? — не вгамовувався перший, тицяючи брудним пальцем прямо в обличчя арештанту. — Звідки в тебе стільки наглючості, а? Дивись мені в очі, коли допитують!

Алекс чудово розумів: що б він зараз не сказав, які б докази чи логіку не наводив, йому все одно ніхто не повірить. Гачки вже були розставлені, вирок чекав лише підпису. Тому він просто твердив єдине, що залишалося: він нічого не знає.

Нарешті кремезний поліцейський, який досі мовчки керував допитом, коротким кивком голови наказав двом іншим вийти.

Важкі двері рипнули, залишивши їх удвох у важкій, душній тиші.

Чоловік поволі сів напроти Алекса, дістав із портсигара цигарку, мовчки простягнув її в’язню й закурив сам. Повітря наповнилося густим гірким ароматом тютюну. Тьмяний вогник на мить освітлив із сутінків його втомлене, згарячковане обличчя.

— Мене звати Михайло Подорожній. Я був другом покійного Олександра, — мовив він, випустивши густий сизий дим, який важкою хмарою завис над столом. — Я знаю, що це не ви його вбили, пане Марк. Навіть здогадуюся, що відбулося в тому підвалі насправді. Олександр усе мені розповідав... Цей покидьок Петро Карпович давно погрожував Анастасії вбити її брата, якщо вона не підкориться й не вийде за нього заміж. І він дотримався обіцянки.

Михайло нахилився ближче, і в його очах спалахнула щира, палаюча лють:

— Вони розіграли все як по нотах. Ви напередодні обіграли Олександра на чималу суму в більярд — ось вам і готовий мотив для смертельної сварки. Куля, що витягли з його тіла, ідеально підходить до вашого револьвера. Вам також інкримінують убивство Федора Карповича — нібито через ревнощі. А Олександра ви прибрали тому, що він намагався захистити сестру від ваших домагань... Скажу чесно, Алексе: вас тепер урятує хіба що диво.

Михайло зненацька схопив важку чавунну попільничку й з люттю жбурнув її об цегляну стіну. Вона з гучним брязкотом розлетілася на дрібні уламки, відлуння чого боляче вдарило по вухах.

— Мені спихнули цю справу просто щоб посміятися з мене! — просичав він, стиснувши кулаки, щоб моїми ж руками засадити невинну людину, поки справжній убивця Олександра гуляє на свободі, п’є шампанське й готується до весілля з його сестрою... Чортівня!

Алекс пильно подивився в очі поліцейському, намагаючись розгледіти у фальшивому світлі тьмяної лампи хоч тінь підступу. Але там була лише біль і відчай людини, яка втратила друга. Якщо Михайло справді не грає на боці Петра, у цьому пеклі з’являється їхній єдиний шанс.

— Якщо ви знаєте правду, — тихо, але чітко мовив Алекс, спираючись скованими руками об стіл, а його голос пролунав у моторошній тиші несподівано спокійно, — то чому ми ще тут? Допоможіть мені вибратися, і ми виведемо Карповича на чисту воду разом.