Розділ 8. Ціна ілюзії

Ніч повністю накрила київський Поділ. Близько другої години на вузьких, викривлених вулицях не було чутно жодної душі — навіть місяць сховався за важкими, розбухлими хмарами, зануривши місто у суцільну, непроглядну темряву.

Алекс стиха запитав Олександра, чи той готовий. Олександр лише зверхньо посміхнувся, перехопивши зручніше свій револьвер: — Алексе, мій рід іде від самого Івана Богуна, полковника армії гетьмана Хмельницького. Він славився своїм безстрашшям і міг самотужки вийти проти сотні ляхів. Ти справді гадаєш, що я злякаюся якихось найманців?

— Ми нікого не вбиватимемо, — перебив його Алекс, пильно вдивляючись у темні, затягнуті непроглядним мокротинням вікна будинку. — Охорона вже має спати. Анастасія мусила підмішати їм снодійне, яке я передав через Ольгу. Ми просто зайдемо, заберемо її з сином — вони вже мають чекати зібрані — і поїдемо звідси. Дуже далеко. Так, щоб ніхто й ніколи нас не знайшов.

Про всяк випадок вони ще раз перевірили зброю — два важких барабанні револьвери. Холодний метал віддавав у пальці передчуттям смертельної небезпеки. За кілька хвилин під двері будинку мала під’їхати карета з помічником Алекса, Іваном. Усе мало минути просто.

Але в психології злочину «просто» не буває ніколи. Алекс знав: одна неврахована деталь, один надто глибокий подих охоронця, який лише вдавав, що заснув, — і цей план перетвориться на криваву пастку.

Вони зайшли в будинок за допомогою ключа, який їм заздалегідь передала Ольга. Усередині панувала мертва, гнітюча тиша. Анастасія одразу ж кинулася на шию Алексу: — Ти прийшов... Ти прийшов мене врятувати!

Цей порив щирого захоплення неабияк здивував Олександра, який пильно спостерігав за кожним її рухом. Охоронці й справді спали як убиті — снодійне спрацювало бездоганно. Не гаючи ні секунди, вони забрали маленького сина Анастасії, Юрчика. Саме в цей момент до ганку безшумно підкотила карета. Застрибнувши всередину, вони відразу рушили, віддаляючись від зловісного будинку.

Олександр, важко видихнувши, відкинувся на м’яке сидіння й мовив: — Я й не думав, що все мине так просто...

— Занадто просто, — тихо відповів Алекс, пригортаючи до себе Анастасію, але його погляд залишався тривожним і холодним.

За вікном карети миготіли глухі, занурені в пітьму вулиці Поділу. Колеса торохтіли по бруківці, наче відраховували останні секунди їхнього уявного спокою. Малий Юрчик міцно спав на руках у матері, а Алекс раптом помітив, як у дівчини тремтять пальці, коли вона стискає його руку.

Карета вже майже виїхала за межі міста, залишивши позаду темні силуети. Анастасія міцніше притисла до себе дитину й стиха мовила, притулившись до плеча Алекса: — Я досі не можу повірити, що це кінець... Що я нарешті вільна і що ми будемо разом, Алексе.

Вона полегшено видихнула, але передчасна радість згасла вмить. Коні раптом збавили хід, карета різко хитнулася вбік і повернула з головного шляху в глухий, темний двір занедбаного будинку.

Усередині в Алекса все похололо. Це було поза планом. Він миттєво поклав долоню на холодне руків'я револьвера й кинув гострий погляд на Олександра. Обриси обличчя дівчини викривилися від жаху — її уявна свобода розсипалася, як пісок крізь пальці.

Алекс зиркнув у віконце й відчув, як серце стиснулося в крижаний кулак: карету оточили близько дванадцяти озброєних чоловіків. Це була пастка. Будь-який опір означав миттєву смерть.

— Виходьте, а то пристрелю як собак! І дитину також! — прогримів крізь ніч хрипкий голос ватажка. — Зброю на землю!

Першим із карети вийшел Алекс. Він не встиг зробити й кроку — важкий приклад гвинтівки розтяв повітря, і нищівний удар у голову збив його з ніг. Останнє, що запам'ятав Алекс перед тим, як зануритися в темряву, — це спотворене, знівечене страшним шрамом чоло ватажка.

Алекс прийшов до тями у вогкому, просякнутому пліснявою підвалі від лютого удару важким чоботом у груди. Повітря з виском вирвалося з легень. Перед собою через криваву пелену він розгледів ватажка на прізвисько Шрам, Петра Карповича та двох головорізів, яких той кликав Шакалом і Байстрюком.

Поруч стогнав Олександр. Ледь повернувши закривавлене обличчя, він прорипів: — Де... де моя сестра?

— Твоя сестра в порядку, чекає в маєтку. На відміну від вас, — зло посміхнувся Петро Карпович.

— Ти за все відповіси, покидьку! — закричав Олександр, намагаючись вирватися з товстих мотузок.

Шрам замахнувся, щоб закрити йому рота черговим ударом, але Петро зупинив його холодним жестом: — Не треба. Він усе-таки брат моєї майбутньої дружини.

Бандити вибухнули мерзенним, глухим реготом.

— Ви справді гадали, що я нічого не дізнаюся? — весело продовжив Петро, крок за кроком підходячи ближче. — Я знаю про всі ваші таємниці.

— Звір! — виплюнув Олександр разом із кров'ю.

— Його треба просто вбити, — байдуже кинув Петро й простягнув Шраму трофейний револьвер Алекса. — Виконуй.

Глухий, оглушливий постріл розтяв тишу підвалу. Пороховий дим затягнув приміщення.

Алекс, забризканий гарячою кров'ю Олександра, забився в мотузках і несамовито закричав: — Навіщо?! Навіщо ти це робиш?!

— Для того, щоб виявити "вбивцю" Олександра та мого бідного брата Федора, — спокійно, карбуючи кожне слово, відповів Петро. — Це ж ти вбив їх, Алексе. Вбив у нападі божевільної люті після того, як Анастасія відмовила тобі й обрала мене.

— Вона цього не підтвердить! — просичав Алекс, важко й рвано дихаючи.

— О, повірь мені, підтвердить, — Петро нахилився до самого його обличчя. — Чи ти справді віриш, що вона обере твоє життя замість життя свого сина?..

Петро злегка торкнувся пальцем гарячої кривавої плями на щоці Алекса й щиро всміхнувся власному спокою: — Вона підпише зізнання проти тебе власноруч, Алексе. І буде дивитися, як тебе вішають, посміхаючись мені. Бо будь-яка мати зробить усе, аби її дитина дихала.