Розділ 7. Небезпечне знайомство

Алекс Марк чітко дотримувався кожної поради Александра. Він розумів: аби не викликати жодних підозр у міської влади та настирливих шпигунів, йому потрібно було якнайчастіше з’являтися на людях. Варто було створювати видимість того, що він приїхав сюди виключно задля власних справ — шукав нові можливості для бізнесу або готував ґрунт для чергового грандіозного шоу.

Саме тому він із легкістю та вдаваною радістю прийняв запрошення на бал від одного з впливових друзів Александра.

Алекс Марк стояв біля високого вікна, тримаючи в руках кришталевий келих, у якому відбивалося полум'я важких бронзових канделябрів. Того вечора світський салон вирував.  Крізь дзвін кришталю та шелест шовкових спідниць до нього то й діло пробивалися вигуки захоплення. Чоловіки шукали нагоди потиснути руку видатному артисту, а жінки й поготів залишали без уваги своїх супутників, намагаючись опинитися якнайближче до головного гостя.

Першим до нього підійшов огрядний пан із поважними сивими вусами, міцно тримаючи в пальцях запалену сигару.

— Пане Марк! — гучно вигукнув він, заступаючи Алексу шлях. — Ваші київські гастролі — це було щось неймовірне! Ті трюки з спаленням асистентки... Зізнайтеся, це була якась нова американська  техніка чи дивовижна магія?

Алекс ледь помітно всміхнувся, його тембр прозвучав м'яко, але з такою непорушною впевненістю, що співрозмовник мимоволі нахилився ближче:

— Справжня ілюзія, пане, це не спритність пальців і не американська механіка. Це вміння дати людям те, у що вони прагнуть повірити найбільше. Людина бачить те, що лежить у її власній уяві.

— О, як тонко підмічено! — у розмову миттєво вклинилася молода дама в розкішній сукні з глибоким декольте. Вона витончено обмахувалася мереживним віялом, а її очі палали неприхованим зацікавленням. — Ви говорите як справжній філософ, пане Марк... Чи, можливо, як чаклун? Подейкують, у ваших силах читати чужі думки. Чи зможете ви вгадати, про що я думала цілий вечір, спостерігаючи за вами?

Вона зробила крок уперед, прагнучи привернути до себе всю увагу ілюзіоніста, проте Алекс лише ввічливо й трохи відчужено схилив голову:

— Жіночі думки — це єдина таємниця, яку жоден фокусник у світі не наважиться розгадати, пані. Повірте, деякі загадки краще залишати недоторканними.

— Ах, ви просто уникаєте відповіді! — грайливо зауважила інша дама, підхоплюючи під руку свого супутника, який марно намагався вставити бодай слово про політику. — Ви здаєтеся абсолютно неприступним. Жодна краса в цьому залі не змусила вас усміхнутися по-справжньому! Невже наше місто не здатне підкорити ваше серце?

— Київ — надзвичайне місто, — спокійно відповів Алекс, зробивши невеликий ковток вина. — Його вулиці ховають надто багато таємниць, щоб залишатися до них байдужим.

Він розмовляв бездоганно вишукано, відповідаючи на кожне запитання з точним розрахунком дотримуватися світського етикету. Але за цією маскою абсолютного спокою та загадковості ховалася важка напруга. За позолоченими рамками дзеркал і блиском коштовностей Алекс бачив зовсім інше. Усі ці лестощі, витончене фліртування дам і цікавість поважних панів були для нього лише шумним тлом.

Його думки застрягли далеко звідси — у зачиненому будинку Подолу, де під вартою темного й небезпечного чоловіка томилася Анастасія. Кожна секунда, витрачена на порожні світські балачки, відгукувалася в його душі глухим, нестерпним болем.

Його серце тьохнуло, коли серед строкатої юрби він раптом помітив знайоме обличчя. Це була Ольга.

Не вагаючись ні хвилини, Алекс підійшов до неї та легким уклоном запросив на танець. Опинившись у колі танцюючих пар, під звуки повільного вальсу, Ольга злегка нахилилася до нього. В її очах проглядала отруйна іронія:

— Я бачу, ви, пане Марк, швидко забули про Анастасію? Розважаєтесь, шукаєте нову жертву... А я ж майже вам повірила.

— Навпаки, Ольго, — стиха, але твердо відповів Алекс, вправно ведучи її у танці. — Все, що я роблю — це заради її порятунку. У мене навіть є план, і я дуже хочу, щоб ви мені допомогли.

— Я? І як же я можу вам допомогти, Алексе? — вона здивовано підняла брову.

— Я хочу, щоб ви передали лист Анастасії. Вас точно ніхто не буде обшукувати при вході до її будинку.

— Звісно не будуть! — випалила Ольга, і її очі азартно зблиснули. — Боже, як це захопливо! Таємний лист від закоханого! Знаєте, Алексе, я скоро почну заздрити Анастасії. До неї стільки уваги... Може, й мене хтось мав би звинуватити у вбивстві, аби у мене з’явилися такі палкі рятівники? Чи, можливо, мені варто одружитися, а потім вбити свого чоловіка, щоб привернути до себе увагу?

Алекс раптово зупинив крок, здивовано й насторожено глянувши їй у вічі:

— Ви про що, Ольго?..

— Та я ж жартую! — награно засміялася вона, прикривши губи віялом. — Хоча... все може бути. Може, Анастасія й справді вбила свого чоловіка тільки для того, щоб повернути вашу увагу?..

Музика стихла, і останні акорди вальсу розчинилися в шумі світських розмов. Вони ще посміхалися одне одному — Алекс із холодною, виваженою ввічливістю, Ольга — із грайливою, трохи отруйною легкістю.

Але їхню розмову перервала швидка важка хода. До них наблизився чоловік років тридцяти — високий, чорноволосий, із гострим вольовим підборіддям та виразною, майже агресивною самовпевненістю в кожному русі. Його темні очі сканували Алекса з неприхованим викликом.

— Ольго, я цього пана не знаю, — промовив він глибоким, упевненим голосом, навіть не глянувши на ілюзіоніста. — Може, познайомиш нас? Дивно бачити тебе такою усміхненою. У цього пана, мабуть, неабиякий талант, якщо він зміг розвеселити навіть тебе.

Ольга на мить замикалася, а її посмішка стала трохи натягнутою.

— Так, звісно... Це Алекс Марк, знаменитий ілюзіоніст.

— О, якщо ілюзіоніст, тоді все зрозуміло, — у голосі незнайомця проскользнула виразна зневага, як до бродячого фокусника.