Розділ 6. Металеві кайдани

Важкі залізні пута з сухим брязкотом упали на запечену, червонувату пилюку ринку.

Зігнутий навпіл, з посинілими та роздертими до м'яса зап’ястками, бунтар стояв перед Алексом Марком, затято не підводячи очей. З його розірваного рукава повільно стікала темна, густа кров, але в самій позі — у розправлених широких плечах та зчеплених челюстях — зчитувалася затята, майже звіряча готовність битися до останнього подиху.

— Відімкніть його повністю, — рівним, як крижана поверхня річки, голосом розітнув тишу Алекс.

Охоронці завмерли, наче дерев'яні істукани. Першим від тями отямився товстий наглядач, чий барвистий, укритий масними плямами жилет ледь стримував огрядне пузо. Його обличчя налилося багровим соком:

— Та як це?! Пане Марк, ви з глузду з’їхали?! — заверещав він, забризкуючи слиною зелену траву. — Він же дикий бунтар! Йому пряма дорога на шибеницю або під нагайки! Він наглядача трохи каменюкою не забив!

Натовп людей, що щільним кільцем оточив майданчик, загудів, мов стривожений вулик. Люди тулилися один до одного, залякано перешіптуючись та дивлячись на нового господаря. Зазвичай, на цих закривавлених каменоломнях ніхто довго не затримувався на цьому світі — два, максимум три місяці надривної праці в пилюці й смороді, і глибока спільна яма за яром ставала останнім прихистком. Усі чекали показової розправи, криків і крові, але аж ніяк не цього.

Найбільше спантеличеним виявився сам бранчик. Він повільно підвів важкий, налитий свинцем погляд, у якому дика лють поступово змінювалась місцем глибокому замішанню. Цей новий чоловік... він геть не походив на тутешніх господарів. У його поставі не було панської пихи, а в очах відбивалася лише холодна мов кринична вода, розсудливість.

— Як тебе звати? — запитав Алекс, навіть не зауваживши люті товстуна.

— Іван... — хрипко, крізь запечені, закривавлені губи вичавив чоловік.

— Добре, Іване, — Алекс дістав із кишені пальта невеликий сталевий ключ і спокійно простягнув його чоловікові. — Візьми. Відімкніть кайдани з вашої жінки.

Іван занімів, не наважуючись торкнутися блискучого металу.

— Бери, — спокійно повторив Марк. — Потім ми підемо до лавки аптекаря за цілющим зіллям, щоб вгамувати біль і затягнути твої рани. А після цього купимо свіжого хліба й гарячої їжі.

Загрозливий гомін натовпу миттєво вщух. Люди затамували подих, боячись порушити цю неприродну, дивну тишу.

— Але як же... пане Марк! Ви за нього гроші платили! За них обох! — знову подав голос наглядач, але його тон уже втратив колишню впевненість.

— У нас багато справ, — перебив його Алекс Марк, і в його впевненому тембрі прозвучали такі владні ноти, що товстун миттєво прикусив язика й лише белькотав щось собі під ніс. — І мені потрібні живі, здатні ходити люди, а не каліки для шибениці.

Ще не до кінця усвідомлюючи, що відбувається, Іван тремтячими пальцями брав ключ, підбіг до виснаженої, зблідлої жінки й за лічені секунди скинув з неї залізо. Дорога через затягнуті вечірніми сутінками міські вулиці минула для них наче в важкому, гарячковому тумані. Отямився Іван лише тоді, коли важкі дубові двері зачинилися, і він опинився в просторому, тьмяно освітленому номері заїжджого двору, де зупинився Алекс.

Господар усажив їх із дружиною за круглий стіл. Густий, бурштиновий коньяк м’яко хлюпнув у кришталеві келихи, відбиваючи теплі, затишні відблиски настільної лампи. На кутку столу вже лежали бинти та баночка з пахучою маззю.

Іван обережно торкнувся кришталю зраненими пальцями, відчуваючи, як цілюще зілля поволі втамовує пекучий біль на зап’ястках, а поруч уперше за довгі місяці безперервного жаху спокійно й рівно дихає його жінка.

— Пийте, — тихо мовив Алекс, присунувши келих ближче до чоловіка. — Це зігріє й розжене застояну в жилах кров.

Алекс спирався спиною на різьблену спинку глибокого крісла, уважно, мов на дошці для шахів, розглядаючи своїх нових супутників. У кімнаті витав сухий густий дух згаслих воскових свічок і свіжовипеченого хліба.

— Ви вільні, — промовив ілюзіоніст, і в його словах не відчувалося жодного підвоху чи фальші. — Я вважаю, що кріпацтва взагалі не має існувати на цій землі. Людина не повинна належати іншій людині, мов якась худоба. Ви можете підвестися й піти просто зараз. Я дам вам трохи грошей на дорогу, і ніхто вас не переслідуватиме.

Іван переглянувся з дружиною. У його очах дивовижа й настороженість поступалися місцем глибокій повазі, але практичний розум чоловіка, що пройшов крізь пекло, вимагав повної ясності.

— А що за цим стоїть, пане Марк? — хрипко запитав Іван, обережно опустивши келих на скатертину. — Навіщо ви витратили стільки срібла на нас? Бо, як я дивлюся на ваші руки й ваш одяг, ніякої каменоломні чи маєтку у вас немає.

Алекс ледь помітно посміхнувся — кутика його губ торкнулася важка, загадкова тінь.

— Розумний чоловік. Правильно зрозумів. Каменоломня була лише приводом, щоб витягти тебе з того пекла. Мені потрібен був чоловік, який не боїться влади, вміє тримати язика за зубами й має причину ненавидіти тутешніх господарів життя.

Іван нахилився вперед, спершись ліктями об стіл. Його погляд став гострим і уважним.

— Ви шукали того, хто не зашарівся б перед батогом?

— Я шукав того, у кого залишилася гідність, — виправдав його Алекс. — Але мушу попередити одразу, Іване: якщо ти погодишся й підеш зі мною, тобі доведеться ризикувати життям. Ми гратимемо проти дуже небезпечної людини. Проти начальника поліції Петра Карповича.

При згадці цього імені дружина Івана тихо здригнулася, а сам чоловік лише міцніше стиснув кулаки. У його очах більше не було страху перед невідомим — лише затята, відчайдушна рішучість.

— Моє життя закінчилося там, на ринку під нагайками наглядачів, — вимовив кожне слово, відповів Іван. — Ви, пане Марк, витягли мене й мою жінку з могили. Ви подарували нам дихання. Я не знаю, які рахунки у вас із тим поліцейським чортом, але якщо треба буде пройти крізь вогонь — я піду. Я зроблю все, щоб вам віддячити. Кажіть, що робити.