Частина 1. Переполох в Києві.       Розділ 1. Тіні травневого цвіту

Травень тисяча вісімсот п’ятдесят шостого року вкрив Київ пишним, майже задушливим цвітом. Повітря просочилося густим ароматом каштанів, чиї біло-рожеві свічки тягнулися до теплого травневого сонця вздовж вулиць, а над дніпровськими схилами розливалося лагідне лазурове марево. Здавалося, саме небо благословило це місто на спокій і весняне оновлення. Але Алекс Марк не вірив у благословення.

Він стояв на пагорбі біля Михайлівського собору, спираючись на тростину із важким срібним набалдашником у формі вовчої голови, і дивився вниз, на Поділ. Париж, де Алекс провів останні роки, був розкішним, вилощеним і самовпевненим. Франція пишалася перемогою в Кримській війні. У паризьких салонах панове у фраках піднімали келихи за тріумф альянсу, за підписання Паризького миру, за те, як зухвало вони приборкали амбіції Російської імперії, не давши їй загарбати турецькі землі. Союзники щиро раділи суворій забороні для Російської та Османської імперій мати на Чорному морі військово-морський флот, фортеці й адміралтейства. У Європі вірили, що нейтральне Чорне море нарешті стане безпечним, назавжди зникнуть загроза нових війн та замінування широт, а на зміну пороховому диму прийде вільна й процвітаюча торгівля. Там це називали тріумфом розуму та перемогою цивілізації.

Тут же, у Києві, ця перемога мала зовсім інший, моторошний вигляд. За сліпучою красою квітучих садів Алекс бачив випалену, гнійну рану. Війна, яка щойно завершилася, дихала йому в обличчя смородом старого бинту, розпачу та смерті. На бруківці біля монастирських воріт сиділи каліки. Молоді хлопці у обдертих шинелях, хто без ноги, хто без обох, із припаленими куксами, простягали засмальцьовані кашкети, випрошуючи бодай копійку на хліб чи горілку. Повз них повільно проходили жінки у чорних хустках. Їхні закривавлені, заплакані очі дивилися в нікуди, адже Київ був повний вдів, чиї чоловіки та сини залишилися тліти в бастіонах Севастополя.

Алекс здригнувся і спустився нижче, шукаючи схованку від цієї огидної реальності. Він зайшов до невеликої кав’ярні неподалік від Хрещатика. У напівтемному приміщенні пахло паленими кавовими зернами та відвертою сирістю.

Зайнявши кутовий столик, Алекс замовив філіжанку чорної кави. Поки шинкар порався біля стійки, з-за сусіднього столика доносилися збуджені, стишені голоси двох чоловіків — судячи з одягу, місцевих чиновників або дрібних дворян. Пальці дрібно й ритмично стукали по важкій дерев’яній стільниці. Дерево відгукувалося глухим, знервованим дробом.

— Скільки наших хлопців лягло в цю землю?! — гарячково зашепотів перший, подаючись уперед. В його очах палала суміш розпачу й обурення. — Заради чого, скажи мені?! Аби тільки Англія та Франція заступилися за Стамбул?!

Другий — сивіючий чоловік із густими, сивими вусами — не здригнувся. Він сидів нерухомо, мов витесаний із граніту, але його погляд тяжко давив на співрозмовника.

— Найбільша біда навіть не в цьому, — важко відрізав він. Його голос звучав суворо, кожне слово падало, як важкий камінь. — Як... як християнські держави взагалі спромоглися піти війною проти своїх же?! Допомагати бусурманам! Османській імперії! Замість того, щоб підтримати братів по Христу...

Він презирливо плюнув би на підлогу, якби не обставини.

— Вони зрадили віру, — процідив сивий крізь зуби, і в його тоні прорізалася глибока, майже отруйна гіркота. — За продажні інтереси. За шматок золота й аби тільки не дати нам виходу до морів.

На мить у кімнаті зависла важка, задушлива тиша. А потім сивий чоловік раптово нахилився майже до самого вуха співрозмовника. Його подих обпікав, а голос впав до загрозливого шепоту, просякнутого  злобою:

— Але це ще не кінець. Все ще попереду... Ми обов’язково візьмемо реванш.

Його очі на мить спалахнули лиховісним вогнем, у якому проглядало щось темне, майже містичне.

— Нехай тільки цей їхній крихкий альянс розпадеться. Нехай англійці з французами вчепляться один одному в горлянки за вплив і гроші! І тоді... — він стиснув кулак так, що затріщали суглоби. — Тобі лише здається, що вони сильні. Ми з легкістю розіб’ємо османів. Нарешті звільнимо Балкани від цього багатовікового гніту!

Він вхопив співрозмовника за рукав, гарячково й переконливо заглядаючи йому просто в душу:

— От побачиш. Ми це зробимо. Це лише питання часу.

Алекс зробив ковток гіркої рідини і заплющив очі. Політика всюди була однаковою. У Парижі торочили про російську загрозу та геополітику, у Києві бідкалися про зраджених братів по Христу. Кожна сторона вважала себе святою, а наслідком цього ставали тисячі скалічених доль та юнаки без ніг на бруківці.

Але, Алекса не обходила ані політика, ані Кримська війна, ані розклад сил у Європі. У нього була власна війна. І власне пекло, яке він привіз із собою.

Він дістав із внутрішньої кишені сюртука невелику, потерту по краях мініатюру в срібній рамці. З портрета на нього дивилися світлі, сповнені життя та ніжності очі Анастасії Карпович.

Майже три довгих, клятих роки минуло відтоді, як він цинічно, без жодного пояснення, розбив їй серце і зник із її життя, мов нічний привид. Тоді йому здавалося, що він чинить правильно. Він тікав від власних темних гріхів, від небезпеки, яку ніс із собою, намагаючись захистити її своїм відходом. Як же дурно, як самовпевнено це було. Він вчинив як мерзотник, полишивши її сам на сам із вовками, які чекали в тіні.

А тепер доля відплатила йому. Кілька тижнів тому в Парижі, прямо в його затишному ресторані знайомі шепнули жахливу новину: Анастасію заарештували за підозрою у вбивстві.

Від цих слів Алекс відчув, як крижаний мороз скував груди, а всередині все напружілося до межі. Вона опинилася на краю прірви. Він зробить усе. Знайде будь-який, навіть найнебезпечніший вихід, щоб вирвати її з цієї в'язниці та розірвати павутиння наклепів.

Якщо доведеться укласти угоду з самими темними силами — він не вагатиметься ні секунди й продасть їм власну душу. Алекс переверне світ, аби довести її невинуватість, повернути їм обом колишнє життя і витягнути Анастасію з темряви.