Частина 2. Шлях до Києва

Стук коліс лунав ритмічно й монотонно, відраховуючи версти, що відділяли Алекса від Києва. За вікном потяга проносилися зелені ліси та безкраї  рівнини. У вузькому купе, де панував важкий дух вогкої вовни та згасаючого свічного ґнота, панувала тьмяна напівтемрява.

Разом із Марком їхала молода мати з маленькою донечкою років п’яти. Дівчинка нервово крутилася на сидінні, міцно стискаючи в руках гаптовану ганчір’яну ляльку, і раз у раз посмикувала матір за рукав:

— Мамочко... ну розкажи казку, — просилася вона тихим, плачливим голосом. — Будь ласка, ну хоч одну!

Жінка, виснажена кількома днями довгої дороги, лише втомлено зітхнула й блідою рукою поправила хустку на голові:

— Сонечко, я дуже втомилася. Очі злипаються. Давай краще спробуємо заснути, бо завтра рано вставати.

— Ну мамо, я не можу заснути! — дівчинка потягнула її сильніше, а потім, зиркнувши на куток купе, стишила голос до переляканого шепоту: — Розкажи про вовкулаку!

Мати здивовано й навіть трохи суворо глянула на доньку:

— Про кого? А ти звідки взагалі знаєш такі страшні слова? Хто тобі про це казав?

— Хлопці  на станції, коли ми чекали потяг, розказували… — дівчинка втягнула голову в плечі, а її оченята наповнилися щирим дитячим страхом. — Вони казали, що він живе в лісі, має великі ікла й ходить уночі. Мамо, я тепер дуже боюся вночі спати... Боюся, що він вистрибне з темряви й нападе на мене, коли ліхтар згасне…

Алекс, який досі мовчки дивився у темряву за вікном, вивчаючи віддзеркалення власних очей у склі, повільно повернув голову.

Його низький, глибокий тембр м'яко розітнув стукіт коліс і важку тишу купе:

— Не бійся, малечо. Люди часто вигадують страхіття від незнання. Вовкулаки бувають різними.

Дівчинка здригнулася й притислася до матері, але із зацікавленістю визирнула з-за її плеча. Мати ніяково посміхнулася пасажирові:

— Вибачте, пане, вона у мене дуже довірлива...

— Усе гаразд, — м'яко кивнув Алекс і подивився прямо в очі дівчинці. — Я знаю казку про одного дуже доброго вовкулаку. Хочеш, розповім? Ти перестанеш його боятися.

Дівчинка одразу затихла, широко розплющила очі й ствердно, прискорено закивала головою.

Алекс трохи нахилився вперед, спираючись ліктями на коліна, і почав говорити заспокійливим і впевненим голосом:

— Колись давно в одному темному поліському лісі жив чоловік, якого злий чаклун перетворив на вовка. Його боялися всі селяни, вважаючи лютим, небезпечним звіром, і ніхто не хотів із ним дружити. Але серце в цього вовкулаки залишалося абсолютно людським і дуже добрим.

Він зробив коротку паузу, слухаючи, як за вікном свистить вітер:

— Взимку, коли лютували такі ж морозні хуртовини, як зараз за цим вікном, малий хлопчик із села заблукав у лісі. Він сильно змерз, плакав і вже почав замерзати під великою ялиною. Вовкулака знайшов його. Селяни думали б, що він його з'їсть, але звір учинив інакше. Він тихо влігся поруч, згорнувся клубочком і зігрівав дитину своїм густим, теплим хутром усю ніч. А вранці, коли зійшло сонце, тихо вивів хлопчика до самого села й зник у хащах. Відтоді люди зрозуміли: справжня сила й доброта ховаються не у зовнішньому вигляді, а глибоко всередині. Добрий вовкулака ніколи не скривдить того, хто не чинить зла, а навпаки — оберігає сни маленьких дітей від нічних кошмарів.

Маленька пасажирка полегшено зітхнула, її плечі розслабилися, а повіки почали важчати від теплоти й спокійного голосу Алекса.

— Значить… він захистить мене, якщо щось страшне прийде з темряви? — ледь чутно пролепетала вона, вже заплющуючи очі.

— Обов'язково, — тихо відповів Алекс із ледь помітною усмішкою. — Ніякий монстр не наважиться підійти.

Дівчинка згорнулася біля матері, міцніше стиснула ляльку й за кілька хвилин вже спокійно й солодко заснула. Жінка вдячно кивнула Алексу й теж прикрила очі.

Марк знову повернувся до вікна. Усередині все знову зчепилося, мов сталеві пружини на межі зламу. Дівчинка заснула, бо повірила в доброго захисника. Але Алекс знав: там, куди він їде, йому доведеться стати зовсім не добрим казковим героєм. Щоб вирвати Анастасію з пазурів темряви, він буде готовий випустити на волю власних найпохмуріших демонів.