Розділ 6 "Дзеркало, що бреше"

«Найнебезпечніші дзеркала — ті, що показують саме те, що ти хочеш побачити…»

Відлуння битви стихло. Олена стояла посеред мокрого кам’яного кола, зі зброєю в руках, а перед нею зникало її спотворене відображення, але замість того, щоб зникнути, воно шепнуло:

— Це ще не кінець. Ти — не одна така.

Вода затихла. Озеро знову стало гладким, мов скло. Олена впала на коліна, її серце калатало, як дзвін, який попереджає про навалу.

І тоді — вперше — з’явилося Дзеркало. Воно піднялося з води, мов спогад з минулого: овальне, срібне, оповите рунічними письменами, з крижаними розводами, що повільно пульсували.

Вона підійшла ближче, затамувавши подих.

— Покажи мені правду… — прошепотіла.

І Дзеркало заговорило.
Голос був металевий, іржавий, але гіпнотичний.

— Кого саме ти хочеш бачити? Себе? Сестру? Того, кого втратила?

— Я хочу знати… хто стоїть за цим. Хто прокляв наші світи.

Дзеркало здригнулося. На поверхні проступили три символи:
🔥 Палаючий очерет — Світ Людей
🌌 Темне Серце — Світ Тіні
🩸 Крапля зірки — Світ Межі

І тоді вона побачила ЙОГО.

Усі три світи здригнулися в той момент.

Марія в Циркулі, Олена біля Дзеркала, навіть духи, що ще не народилися, відчули цей подих.

Він був високий. У мантії з живої темряви. Зі знаком змії на скроні.
Очі — прозорі, немов скла не було зовсім. Він не говорив — слова вростали у свідомість.

— Мене забули. Але я залишив відбиток у кожному з вас. Я — Аркаріс.

Ім’я з найдавніших міфів. Той, хто колись знищив Золотий Світ. Той, кого прокляли три раси: люди, тіні й охоронці Межі.

— Ваші душі — мій інструмент. Ваш біль — мій союзник. Ваш страх — моя криниця.

Олена скрикнула й відступила. Дзеркало почало кровоточити, червоні жилки потекли його гладдю.

"Біжи", — шепнув голос сестри.

Але вона не встигла.

Водночас у Циркулі Марія впала на коліна. Перед нею знову з’явилася сутність — тепер у людській подобі. Її очі були її ж власними, але в них не було світла.

— Аркаріс прокинувся, — сказала вона. — І він хоче повернути те, що втратив.

— Що саме?

— Рівновагу. Але по-своєму. Світ без серця. Без вибору. Без вас.

Марія підвелася. Її голос тремтів, але погляд — був сталевим.

— Тоді ми йому не дозволимо.

У дзеркалі, в Циркулі, у Світі Тіні, у снах прокинутих дітей — звучало одне й те саме речення.

Війна починається. І її не зупинить ніхто, крім крові, що пам’ятає все.