РОЗДІЛ 3. «Срібна клятва»

       Темрява — не завжди порожнеча. Іноді вона пам’ятає більше, ніж світло.

        Вона прокинулася не одразу. Спершу — звук: протяжний стукіт крапель по кам’яному підвищенню. Потім — запах: сухий, старий, як стара шкіра та вино. Нарешті — дотик: холод мармуру під долонями.
Олена лежала на вівтарі, над нею — арка, зітканá з темного каменю, вкритого рунами. Ледве помітні символи пульсували світлом, ніби реагували на її подих. Повітря було важке, але живе, простір дихав разом із нею.
— Вона прийшла, — мовив голос.
        Він прозвучав не ззовні, а наче зсередини самої каплиці. І водночас — мов шепіт з глибини століть. Вона підвелася. Перед нею стояв він.

       Вампір.
       Красивий. Небезпечно красивий.
       Як з гравюри чи сну, який забула, але пам’ятаєш.

         Високий, у темному плащі з срібним оздобленням, волосся — чорне, гладке, злегка розтріпане, шкіра — майже біла, мов сніг, очі — глибокі, темні, бездонні, але найстрашніше було інше — він знав її ім’я.
— Олено… нарешті.
        Вона відступила. У тілі — не страх, а щось гірше: спогад.
        Не з цього життя. З іншого.
— Ми знайомі?
— Ми були закохані.
— Це неможливо.
— Ми разом зруйнували Першу Браму.
— Я?
— Ти — мольфарка з Роду Сірого Ключа і у твоїй крові — відгомін трьох світів. Світла, Темряви і Тіні.
— Чому я нічого не пам’ятаю?
— Бо так ти побачила б, ким я став.
           Він наблизився. Кожен його крок — мелодія.       Кожен рух — вітер. Його пальці торкнулися її щоки, і в ту ж мить вона побачила:
— поле битви
— вежу, що палає
— себе у білій сукні
— і його — з мечем у грудях
— Я вбила тебе?
— Ти дала мені клятву, Срібну, а потім зрадила, але час повертає всіх туди, де вони зламались.
— Це все якась гра. Сон.
— Це клятва. І прокляття. Обидва досі живі.
            Каплиця здригнулась. З-за арки вилетіла ворона, чорно-синя, з блискучими очима. Вона сіла на плече вампіра й прошепотіла:
— Темрява рухається. Світло вже не довіряє Тіні.
Він відвернувся.
— Твоя сестра наблизилась до Циркула. Її шукає Сіра Охота, якщо вони з’єднаються, світ впаде.
— Я маю знайти її.
— А ти готова згадати, ким була?
           Олена подивилась у дзеркало, що висіло на стіні каплиці. У ньому — не її відображення. Там — інша жінка. З очима, що горять. Зі знаком на шиї. І поруч із нею — він. У білому. І світло довкола — руйнується.

“Кожен світ має свою ціну. І не кожен з них хоче бути врятованим.”