РОЗДІЛ 2. «Пес із бурштиновими очима»

       Десь між реальністю та сном, між тим, що було, і тим, що буде.
      Олена впала не так, як падають уві сні — м’яко, майже невідчутно, це був удар — повітря, каміння, сердця. Земля під нею була теплою, пульсувала, ніби жива, але коли вона підвелася, перше, що відчула — відсутність часу. Не було ані дня, ані ночі, було лише світло, ніби розлите по горизонталі, з рожевим відтінком хмар і ледь помітною флуоресценцією в повітрі.
        Вона більше не була в Ужгороді. Вона десь була попереду — ліс, сухого, світлого, але ніби вигорілого. Стежка — вузька, з крихітними іменами, вигравіруваними на кожному листку. Олена доторкнулась до одного з них — там було написано:

“Іван, 1682. Пропав безвісти.”

      Вона відступила на крок, серце застукало швидше.
— Де я?.. — прошепотіла.
        І тоді з глибини лісу з’явилася постать. Чорна. Висока. Та не людська. Це був пес. Великий, мов вовк, його шерсть сяяла сріблом, а очі… очі були кольору бурштину і у них — тисячі років, спокій і погроза.
    Пес мовчки підійшов до неї. Вона завмерла. У ньому не було агресії. Лише... розуміння.
— Ти не вперше тут, — прозвучало в її голові, голос був глибокий, старий, наче шелест сторінок старої книги. — Але вперше пам’ятаєш себе.
— Хто ти?
— Мій народ зник, як тільки зламали першу Браму. Я — залишок. Провідник між світами.
— Тоді веди мене до Марії.
— Твоя сестра прийшла сюди за правдою, але знайшла свою тінь. Її шлях — не твій, але він уже змінив твій.
— Що це за місце?
— Волдара. Світ між світами. Колись — величне королівство, тепер — поламане дзеркало.
      Він повів її стежкою — вона не йшла, а ніби ковзала крізь простір. Навколо почали з’являтися силуети: напівзруйновані вежі, фрагменти муру, над яким плив туман. Час від часу з дерева лунали голоси — не людські, не пташині, а щось між тим, пророцтва, уривки діалогів, шепоти. Слова, що стосувалися її, хоча ніколи не були сказані вголос.

“Сестра — ключ.”

“Прокляття оживає в крові.”

“Світло зрадить першим.”

— Це місце... хворе? — спитала вона.
       Пес зупинився перед розломом у повітрі — немов скляна завіса, вкрита тріщинами. З того боку просочувався запах диму і металу.
— Це одне з Печальних Вікон. Звідси все почалося. І тут ти побачиш того, хто чекає на тебе вже триста років.
— Кого?
— Вампіра з Першої Клятви.
— Я не боюся.
— Ще ні.
   Вона зробила крок. Скло тріснуло. Простір захитався і знову — падіння. Темрява. І пара очей. Срібна кров. Хрест із каменю. І голос:
— "Ти принесеш мені світло або згориш у ньому разом зі своєю любов’ю..."