РОЗДІЛ 1.«Зникнення на межі світів»

         Ужгород, 22 червня, ніч літнього сонцестояння.

         Олена сиділа за дерев’яним столом у маленькій квартирі на Замковій, загорнута в старий плед. За вікном чувся дощ — не літній, веселий, а важкий, застійний, ніби щось намагалося прорватися крізь небо.
         Перед нею лежали розгорнуті сторінки стародавнього рукопису, який вона привезла з кафедри. Символи — слов’янська в’язь, латина, а між ними дивні магічні знаки, схожі на ті, що бабуся малювала в дитинстві на печі. Раптом екран телефону спалахнув і там одне повідомлення від Марії.
         «Він повернувся і я мусила піти...»
         Серце Олени завмерло, вона набрала номер — "Абонент поза зоною", спробувала знову — без відповіді.  В цей момент щось всередині холодно клацнуло, інтуїція, від якої не втечеш.
Вона підвелася, підійшла до дзеркала і побачила своє відображення яке було блідим, ніби вицвіло за одну мить, волосся злиплося від вологи, а в очах застиг страх.
— Маріє, не смій гратися з такими речами…
          Олена схопила рюкзак, закинула в нього ключі, ножик, кілька трав у згортку, стару амулетну мотанку, яку колись дала бабуся, і вирушила туди, де востаннє бачили її сестру — до кафедри етномагії в підвалі старого університету.

          Стіни дихали вогкістю, як у склепі.

         Сходи під університетом були темні, тільки її ліхтарик вирізав з пітьми шматки реальності на дверях виднілося розбите скло, замок висів розхитаним, усередині — безлад: зсунуті стелажі, розкидані книги, подертий аркуш з гербом Волдари — вигаданого королівства, що фігурувало у середньовічних легендах, як брамна точка між світами.
             На підлозі — уламки дзеркала. Олена нахилилася — щось блиснуло в осколках і вона помітида крихітний кристал — зелений, як око Марії, але живий і він пульсував у такт з її серцем.
           У цю ж мить усередині вікна війнуло вітром, і світло згасло.
— Хто тут?! — голос відбився луною.
           Тиша і знову — легкий шорох, ніби чиясь тінь змахнула подихом повітря, вона схопила уламок скла й піднесла до грудей, але амулет на її шиї загорівся слабким вогнем. Вона дихнула глибше, зібрала силу — як вчили її предки, як зберігла в пам’яті кров.
— Якщо ти там, Маріє, я йду за тобою і якщо портал відкрився — я перетну межу.
             І в цю ж секунду дзеркальні уламки засвітилися зеленим сяйвом, все навколо затремтіло, повітря стиснулось.

            Портал відкрився.