Розділ 14.

Після перепочинку ми спробували знову.

Грім здійняв вітер і нагнав хмари, які миттєво затулили сонце на небі. Хвиля піднялася, і бог бурі утримував її своєю силою, поки я намагалася сконцентруватися і заморозити її.

Мої руки, цього разу обидві, були крижаними, як і вода навколо них. Я пропускала крізь себе холод, видихала його, спрямовуючи на хвилю, вкриваючи її основу тонкою кіркою льоду, яка цього разу сягала далі. Вона повільно тягнулася вздовж хвилі перетворюючи її на високу водяну споруду. 

І поки я опановувала свою силу, мене не покидали думки про Трояна і ту Крижану Стіну, яка стояла тут раніше. 

Це ж якою силою треба було володіти, щоб звести таку велетенську Стіну аж до неба? Вочевидь, Верховні боги були надзвичайно могутніми, і мені, звичайній смертній, було просто неможливо навіть на дюйм наблизитись до їхньої сили. Я навіть не могла як слід заморозити хвилю, що вже було говорити про сотні, чи навіть тисячі бездушних істот? 

— Цього разу вже краще! — підбадьорливо вигукнув Грім, опускаючи руки і посміхаючись до мене теплою посмішкою.

Крижана хвиля пішла під воду, щойно Буревій її відпустив.

 — Ще трохи практики — і тобі це вдасться.

Лід навколо моїх рук розколовся, і я звільнила свої кінцівки від крижаної води, майже не відчуваючи їх.

Підвівшись, я розігнула спину й поглянула в небо, де почали розсіюватися, створені Громом хмари.

— Якби Стіна досі розділяла Землі, в нас було б набагато більше шансів вистояти. А так, ми змушені розтягнути наші загони по усій лінії кордону, гадки не маючи, з якого боку чекати нападу.

Зітхнувши, я відійшла від води і знову впала на траву, щоб трохи перепочити. Грім залишився стояти трохи осторонь. Його обличчя було серйозним, а погляд став задумливим, коли він поглянув на річку, що колись була стіною.

— Стіна, створена могутніми силами богів не повинна була просто розтанути, — тихо промовив Грім, зустрівшись зі мною очима.

— Я думаю, що вони прибрали її свідомо. Вони не хотіли залишити тобі шансу.

Насправді, я вже думала про це сотні разів, тому, коли Грім озвучив свої припущення я навіть не здивувалась. 

— Що дасть їм моя смерть? Чому вони так прагнуть позбутися мене, коли ж вони самі мене повернули?

— Я не можу цього збагнути, — похитав головою Грім. — Гадаю, все це якось пов'язано з Трояном. Цілком можливо, що Стіну колись звів його батько — Інейр. І лише його мати мала достатньо сили, щоб розтопити її. 

Прекрасно...

Чим більше я дізнавалася про батьків Трояна, тим менше розуміла їхні взаємовідносини.

— А я гадала, що це в мене дивна сімейка, — тихо пробурмотіла я, важко видихнувши. — А як щодо тебе, Громе? Хто створив тебе? — запитала я, бо згадала, що ніколи не розпитувала його про це.

Він посміхнувся, а тоді просто відповів:

— Мене створили з енергії прадавнього бога вітру  — Варгоса, й Верховної богині води — Дани. Але між мною і ними, ніколи не було такого зв'язку, як між дітьми й батьками смертних. Я не створений з їхньої плоті й крові, тому що боги — це щось значно, значно більше за це. А ще боги не здатні відчувати емоцій, Яро, і від того вони не є хороші, і не є погані. Вони просто існують. Ось і все.

Мені здалося, що в голосі Грома я почула сум.

— Але ти... ти ж відчуваєш емоції, хоча ти теж бог. І Троян теж їх відчував. 

— Ми з Трояном досить довго пробули в світі смертних, тож це, вочевидь, якось вплинуло на наші душі. Ми змінилися, і тепер я розумію, чому його так сильно тягне сюди. Тут є емоції і є сенс. Тут життя смакує, а там воно занадто одноманітне і прісне. Мені подобається відчувати життя, а не просто безкінечно його проживати. Шкода, що люди не цінують того, що мають. В гонитві за владою, багатством та новими територіями, вони просто витрачають своє життя даремно. Вони нищать одне одного, нищать те, що їм було дано богами і руйнують все, що могло б залишитися їхнім нащадкам. Люди думають, що вони дуже розумні, але це не так. Вони дурні, тому й кожного разу гинуть.

Я не знала, що сказати Грому.

Адже я теж людина, і, мабуть, я така сама дурна як інші.

— Безжальний пропонував мені здатися добровільно без кровопролиття, — тихо промовила я, спостерігаючи за сонцем, що повільно котилося до обрію. — Він запропонував віддати Землі йому взамін на моє життя, але...я нічого йому не відповіла. А тепер ось думаю, що, можливо, я зробила помилку.

— Твій батько був готовий вбити тебе, щоб знешкодити портали. Я б на твоєму місці не довіряв його порожнім обіцянкам. Він брехун і маніпулятор, який ладен на все, щоб заволодіти золотими копальнями. І, знаєш, я із величезним задоволенням підніму його у повітря й гепну об землю, щойно він перетне кордон.

Слова Грома змусили мене посміхнутися.

— Чому, Громе? — запитала я. — Адже ти проти війни. 

— Ну, це не ми її почали, — він знизав плечима, а тоді поглянув мені у вічі додаючи, — але ми закінчимо її, я тобі обіцяю.

Мені дуже хотілося вірити, що так і буде.