Розділ 13.

"Люба доню! Я так і не отримав від тебе відповіді на свій лист, отже довелося прийняти твоє мовчання, як виклик. 

Якщо ти ще не підготувалася до війни, тоді готуйся. Щойно я віддам наказ — моє військо рушить на твоє, нашвидкуруч створене, князівство. Надто не сподівайся на свою вогненну силу, бо на моєму боці воюватимуть істинно темні створіння.

Скоро зустрінемось."

Я посунула лист Грому й замислено поглянула на мапу, що лежала на столі.

Ми були готові. Наша армія зайняла позиції по всій лінії кордону, очікуючи вторгнення безжальних. Я зробила все, що від мене залежало, але мої груди ніби стискало відчуття, наче все ж я зробила недостатньо.

Я не знайшла способу вбити бездушних, та в моїй голові з'явилася інша думка, яку я почала активно розвивати.

Безжальний написав, щоб я не розраховувала на свою вогненну силу, але він не знав про те, що вогонь — не єдине, що я можу викликати. 

Я думала про лід. Про кригу, яку мені потрібно було навчитися опановувати прямо зараз. 

Можливо, я не могла знищити бездушних остаточно, але було б чудово, якби я змогла їх заморожувати. Перетворювати на кригу. Це б допомогло нам виграти трохи часу. Це дало б нам певну перевагу.

— Цей лист — ніщо інше, ніж спроба чинити на тебе моральний пресинг, — тихо заговорив Грім, вирвавши мене з думок. 

Він склав листа вдвоє і посунув до мене.

 — Спали його до біса, і розкажи, чому ти досі не мовила мені жодного слова.

Я підвела голову і мої очі зустрілися з його сріблястими зіницями.

— Здається, я дещо вигадала, — тихо зізналася я, побоюючись, що нас може хтось підслуховувати.

Грім зацікавлено підвів одну брову й схрестив руки на грудях, від чого його м'язи випнулися під шкіряними обладунками. 

— Я б могла спробувати заморозити бездушних, от тільки...  мені треба трохи вдосконалити навички орудування льодом. 

Грім змовницьки посміхнувся, і в його божественних очах промайнув азарт.

— Отже, Троян таки передав тобі свої сили, — промовив чоловік не зводячи з мене очей. — Що ж, це дійсно може нам допомгти. Проблема лише в тому, що військо Безжального може напасти на нас будь-якої миті. Тому, боюся, що з відточуванням навичок доведеться поквапитись.

Я кивнула, бо Грім мав рацію. 

Якщо в нас був шанс протистояти безжальним, то потрібно було ним скористатися.

— Що ти пропонуєш? — запитала я, дивлячись на Буревія, який вже точно мав план.

Він хитро посміхнувся, а тоді підвівся зі стільця й простягнув мені долоню.

— Пропоную не гаяти ані хвилини. Я охоче допоможу тобі приборкати лід, тільки, якщо ти натомість пообіцяєш не заморожувати мене.

Його слова можна було б сприйняти за жарт, але насправді мені було не до сміху. Іноді я сама не знала, чого від мене можна очікувати.

Я вхопилася за його простягнуту долоню і швидко підвелася з-за столу. 

Моя сукня кольору слонової кості розвіялась легкою тканиною  навколо ніг, ніби натякаючи на те, що мені варто було б змінити одяг перед тренуванням, але часу на переодягання не було.

— Як я вже сказала, лід не надто піддається моєму контролю, але я буду намагатися.

***

Біля Крижаної річки було спокійно. Птахи в лісі виспівували так радісно, наче їм було байдуже до наближення війни. 

Прив'язавши коней до дерев, ми з Громом спустилися ближче до води, і я гадки не мала, чому він привів мене саме сюди. 

В лісі чергували наші загони, але конкретно в цій місцині — поблизу берега — нікого не було.

Гравій потріскував під ногами, коли я все ближче підходила до річки. Водна гладь віддзеркалювала блакитне небо, на якому не було ані хмаринки.

Краєвиди були неймовірні. Життя вирувало. Природа ожила і буяла своєю красою, якою можна було милуватися цілу вічність. 

Та в мене була лише мить, щоб затамувати подих й на секунду уявити, що Сонячне князівство не на межі війни. Що більше ніхто не позбавить життя цих Земель, і ніхто не відбере людських життів.

Однак, ця спокійна й мрійлива мить тривала недовго. Коли Грім підвів руки до неба, все ніби враз змінилося. Раптом, нізвідки зірвався сильний вітер, який зібрав сірі хмари й погнав їх небом. Річка, яка ще мить тому була спокійною — раптом зашуміла, здіймаючи хвилі розміром з людський зріст. 

Буревій почав демонстрацію власної сили. 

— Що ти робиш? — запитала я у Грома, розширивши очі.

Здавалося, що це не я збиралася тренувати сили, а він.

— Я хочу, щоб ти зосередилася на хвилях, — вигукнув Грім перекрикуючи вітер, що його сам і здійняв. Він вимахував руками так завзято, наче малював в небі якийсь власний, зрозумілий лише йому малюнок.

— Я буду підіймати хвилю за хвилею, а ти сконцентруйся і спробуй їх заморозити.