Розділ 12.

Я більше не могла боротися з собою. Мої руки лягли на його закам'янілі плечі, і я подалася вперед бажаючи бути ближче до нього.

Його губи ковзали по моїх, ледве торкаючись, і від цих легких дотиків моє тіло немовби проймало жаром.

Моє дихання збилося, змішалося з його. Кожен вдих був гарячим, важким та уривчастим,  наче нам обом не вистачало повітря. 

Пальці Змія затремтіли, ковзнувши нижче. Одна його рука повільно накрила мою потилицю, а друга опустилася на талію й притягнула мене до його твердого тіла.

Поцілунок став ще чуттєвішим, коли його гарячий язик ковзнув до мого рота і почав вимальовувати там відверті візерунки.

Змій тихо застогнав й ще міцніше притиснув мене до себе. Він був таким голодним і спраглим до моїх вуст, ніби хотів цього поцілунку понад усе. 

Я відчула в ньому стільки стриманої пристрасті, що в моїх грудях защеміло, а гаряча кров застугоніла судинами, викликаючи дрібне поколювання на кінчиках пальців. Мабуть, моє серце могло не витримати такого сплеску почуттів, але мені було байдуже. Я була готова згоріти, якби лише цей поцілунок тривав вічність.

Мої руки повільно опустилися, торкаючись його грудей. Я відчувала, як під моїми пальцями швидко й нерівно билося його серце. В такт з моїм власним, воно співало одну й ту ж пісню. Пісню нашого кохання.

Я більше не мала сумніву, що це він.  Мене цілував Троян, а я цілувала його, і наші душі спліталися, танцюючи під єдину мелодію наших сердець. 

Коли я зупинилася й розплющила очі — переді мною був Змій. Він важко дихав і вражено дивився на мене, неначе сам не розумів, що щойно сталося. В його очах іскрилося безліч емоцій, і ще більше запитань. Він досі не міг збагнути, як це сталося, а я гадки не мала, що йому сказати.

Ми дивилася одне на одного безкінечно довгу мить, аж поки з його вуст не зірвалося запитання:

— Кого ти зараз цілувала, Яро? 

Я посміхнулася. З моїх очей чомусь покотилися сльози, коли я обережно, лагідно торкнулася пальцями його щоки, погладжуючи. 

Мені все ще було невідомо, куди зникло його татуювання і чому в нього зовсім інше обличчя, та одне я знала точно — це він. 

Це мій чоловік. І він повернувся.

— Я цілувала тебе, — тихо відповіла я, відчувши, як моє серце стиснулось від розчарування.  

Ця емоція була не моя, і я аж тепер це зрозуміла.

Змій повільно опустив руки, і вже хотів був відступити, але я не дозволила йому цього зробити.

— Я знаю, хто ти, — прошепотіла я, міцно вчепившись за його плечі. Він різко завмер, і в його очах спалахнула іскра надії.

— Навіть попри те, що зараз ти інший, занадто самовпевнений і трохи зарозумілий, все ж, ти досі той самий чоловік, якого я покохала,  — мої вуста затремтіли, а серце застугоніло. 

Чоловік напроти мене стояв і не дихав.

— Я гадки не маю, що з тобою зробили в тому Божественному світі, але я знаю, я відчуваю, що ти досі мій. Мій Троян. Навіть, якщо зараз ти називаєш себе Змієм.

Він здригнувся від моїх слів, а тоді повільно відійшов на крок назад, обережно скинувши з себе мої руки.

Серце в грудях болісно запульсувало, а до горла підступив гіркий клубок розчарування, бо реакція Змія була точно не такою, як я собі уявляла. 

Якусь довгу, нестерпно довгу мить він поглинав мене темними, як ніч очима, і я гадки не мала, що тепер він зробить.

Змій полегшено зітхнув, а тоді мовив абсолютно байдужим тоном:

— Ну ось, нарешті частина Родового прокляття розвіялась. Тепер ти знаєш моє справжнє ім'я. Так, я Троян. І, випереджаючи твої запитання, скажу, що ні. Раніше я не міг цього сказати, бо Род зробив так, що я просто не міг вимовити цього зізнання, а ти надто довго здогадувалась. Та щойно ти вимовила це вголос, прокляття дало тріщину — і тепер я нарешті можу про це розповісти. 

Я розтулила вуста й вражено спостерігала за Трояном, який поводив себе так, наче й не було між нами жодного поцілунку.

Вочевидь, те, що я здогадалася,  хто він, абсолютно нічого не змінювало у його відношенні до мене. Думка про це неприємним осадом осіла на серці.

Він і далі щось говорив про прокляття, і щоб не ятрити собі рани я вирішила зосередитись на цьому.

Це було складно, бо всі мої думки впиралися в одне запитання:

— Ти мене не пам'ятаєш?

Я підвела погляд і побачила, як в очах Змія щось змінилося. Зовні він продовжував чомусь вдавати байдужого, але той його погляд... 

Мені здалося, що в ньому промайнув біль.

— Втрата спогадів — це і є моє прокляття, — сухо промовив Змій відвівши погляд. 

Мої плечі опустилися, а ноги підкосилися, коли я зробила кілька кроків убік, шукаючи опори попід стіною.

Він не пам'ятав... Він нічого не пам'ятав — і в цьому була моя провина.

— От тільки не треба зараз займатися самопоїданням, — різко промовив Змій, вкотре зазираючи мені в голову. Мабуть, йому просто подобалося читати чужі думки. Це було дивно, бо Троян ніколи цього не робив...