Розділ 17.

Болюча стріла розчарування моментально пронизала мої груди, а горло ніби хтось стиснув лещатами. 

Це не Троян...

Не Троян...

Я не хотіла в це вірити, і якусь довгу, безкінечно довгу мить мій погляд все ще блукав його грудьми, а пальці повільно ковзали гладкою шкірою, намагаючись знайти те, чого не було.

На шкірі Змія виступили сироти, а серце в грудях швидко закалатало. Я різко відсмикнула руку від нього, бо його реакція на мене була дуже поганим знаком.

Та щойно я зробила крок назад, як Змій схопив мене за обидва зап'ястя і назад притягнув до себе. Запах диму і туману різко пробрався в ніздрі, збурюючи всередині мене нову хвилю почуттів, яким опиратися було дедалі складніше.

— Ти розчарована, — тихо хмикнув Змій уп'явшись у мене поглядом. Не злим і не м'яким. Він просто дивився. Дивився і проникав у мої думки, як завжди...

— Що ти хотіла побачити? — запитав прямо, змушуючи серце в грудях стиснутися.

Він досі тримав мої зап'ястя, але робив це не грубо, проте міцно. Його очі поглинали мене, так як ніч поглинає день. Повільно. З насолодою. Але повністю.

Я судомно вдихнула й відкинула усі почуття подалі, намагаючись не здаватися такою жалюгідною.

— Це вже немає жодного значення.

— Ти впевнена? — перепитав він.

Я кивнула, і нова стріла розчарування проштрикнула моє серце.

— Тоді доведи справу до кінця, — прошипів Змій і притиснув мої руки до своїх твердих, як камінь, грудей.

Він не тиснув на моє рішення своєю силою, але я раптом відчула, що його слова були важливими. Ніби він хотів сказати мені щось важливе, але щось йому заважало. 

Змій повільно відпустив мої зап'ястя, і став чекати. Чекати, коли я зроблю бодай щось... 

Зрештою, що могло бути гіршим за розчарування? 

Я стиснула пальцями поли його сорочки, а тоді різко стягнула одежину з його плечей. 

Правду кажучи, я вже нічого не очікувала від свого вчинку. Я практично здалася на поталу відчаю, однак...варто було сорочці впасти додолу, як мій погляд торкнувся оголеного передпліччя Змія, на якому звивалася товста й довга...змія.

В цю мить я жахнулася і різко сіпнулася назад прикриваючи рот рукою й задкуючи доти, доки моя спина не вперлась у стіну.

Я не могла з впевненістю сказати, що змія Трояна була точною копією цієї, бо через свій страх, перші кілька секунд я просто не могла мислити критично. Однак, коли моє серце вгамувалось, придивившись трохи уважніше, я таки помітила відмінність. І ця відмінність точно полягала у розмірах татуювання, а точніше у розмірах цих змій. 

Ось ця гадина, на яку я дивилася цієї миті була просто гігантською. І вона рухалася передпліччям Змія, як жива.

Та вона й була жива, трясця. Це було моторошне видовище, від якого в моїх грудях щось здригнулося. Мені перехопило подих. Коли я опустила погляд, то помітила як моє власне татуювання спалахнуло. Меч ніби засяяв сріблястим світлом, а змія заворушилася навколо його руків'я.

За мить це сяйво зникло, і я здивовано поглянула на Змія, який з німим очікуванням спостерігав за мною.

Через кілька секунд він нахилився й підхопив з підлоги сорочку, ховаючи моторошне видиво під тонким шаром одежини.

Мабуть, він відчув мій страх...

— Звідки в тебе це татуювання? — запитала я, все ще уявляючи перед собою ту чорну лискучу зміюку.

Змій підвів погляд на мене залишаючись стояти на місці.

— Не можу відповісти, — тихо буркнув він.

Це вже починало набридати.

— Ти ще жодного разу не відповів прямо на мої запитання! — я підвищила голос відчувши, як емоції стрімко полилися через край.

— То, може, ти почнеш нарешті ставити правильні запитання? — голос Змія теж зірвався на крик, а його очі злилися з пітьмою.

Я відкрила рот, щоб запитати, що це трясця означає, але раптом він продовжив, і його голос пом'якшав, наче він пошкодував, що дозволив собі крикнути.

— Я не знаю, звідки в мене це татуювання, Яро, але я гадаю, що воно пов'язане... з тобою.

Моє серце пропустило удар, а тоді загуркотіло так сильно, що в легенях раптом забракло кисню.

Невже мої підозри не були божевільними? Невже Змій і був Трояном?

Я дивилася на нього і моє серце розривалося від надлишку емоцій.

На його передпліччі була змія, і я бачила її на власні очі, але...Куди зникло татуювання серця? Воно ж не могло ось так безслідно щезнути?

— Чому? — прошепотіла я ледве чутно, і мої ноги понесли мене до Змія.

— Чому ти гадаєш, що татуювання пов'язане зі мною?

Я зупинилися на відстані кількох сантиметрів від нього, і, присягаюся, в моєму серці щось запульсувало. 

Змій дивився на мене, і в його очах я побачила якусь неосяжну ніжність. 

— Я просто це знаю, — тихо промовив він не зводячи з мене очей, — а тепер, здається, ще й відчуваю.