Розділ 16.

Змій зник на кілька днів, але не було ані миті, щоб я могла викинути його зі своєї голови.

Він неначе таким чином з мене знущався. Я і так була вся на голках. Військо Безжального чатувало біля кордону, князівство огорнула паніка, і я досі нічого не знайшла в книгах про те, як знищити бездушних. 

Правда, я знайшла дещо інше, про що хотіла поговорити зі Змієм, але той, як на зло, більше не з'являвся, і тепер я почала хвилюватися ще й через нього. 

От куди він зник? І чому це сталося тоді, коли в мене було так багато питань?

Цього вечора я знову засиділася в бібліотеці допізна намагаючись розібратися з тим, що прочитала. 

В одній з найстаріших і найбільш потріпаних книг серед усіх, які я переглянула, була згадка про людей без душі. Йшлося про те, що один Верховний бог вирішив створити людину із землі та власної енергії, але через помилку, яку він допустив, перші люди вийшли недосконалими. Бездушними. Коли Верховний бог зрозумів, в чому помилився, Верховна богиня допомогла йому вдосконалити його творіння за допомогою власної енергії. 

Так з'явилися нові люди. З душею та емоціями... 

В книзі не було інформації про те, що саме сталося з бездушними, але я все ще сподівалася прочитати про них в інших книгах завтра.

Сьогодні ж, все чого я хотіла — це трохи поспати.

Відпустивши Есмін, яка вже куняла над ліжечком Аскольда, я переодягнулася в нічну сорочку, взяла сина на руки і перенесла його на своє ліжко. Мені так було спокійніше, і спала я тоді набагато міцніше, коли відчувала його тепло, і чула його дихання поруч. 

Та цього разу про сон можна було забути.

Щойно я заплющила очі, як мені в обличчя війнув холодний вітер, змусивши моментально прокинутися й притулити до себе сина.

Я поглянула у вікно, з якого слабо лилося місячне світло. Воно було зачиненим, але відчуття того, що в кімнаті з'явився ще хтось, не дозволило мені розслабитись.

— Вибач, люба. Я трохи замотався,  — пролунав поруч низький голос Змія.

О боги... Він був тут.

Я неначе розгубилася від своїх почуттів не розуміючи, чого мені хотілося в цю мить більше: вбити його, чи зітхнути з полегшенням.

— Ти не міг би наступного разу з'явитися через двері, як нормальна людина? — тихо прошипіла я, і, все-таки полегшено видихнула. 

Думка про те, що з ним все гаразд мене однозначно потішила, хоча я не збиралася зізнаватися йому в цьому.

— Ну, зважаючи на те, що я — не людина, не впевнений, що в мене так вийде. Однак, я приємно зворушений твоїм хвилюванням. 

Я закотила очі, бо цей чоловік був занадто зарозумілим, і навіть не намагався не лізти мені в голову.

Змій знову самовпевнено розлігся на іншій половині мого ліжка, поклавши руку собі під голову. Одягнений у все чорне, він здавався практично невидимим, якби не його очі, в яких відбивалося місячне світло.

— Де ти був? — запитала я, як мені здалося, трохи різкувато.

Змій трохи ворухнувся, і я простежила за його поглядом, який зупинився на голівці Аскольда.

— Вирішував нагальні справи, — відповів чоловік, поміркувавши якусь мить. 

— Ти зник на кілька днів, коли я запитала, хто ти насправді. Не вважаєш це підозрілим?

В мені закипали злість, страх і бажання розпитати його про безліч речей, але найбільше мені хотілося якомога швидше перевірити свої підозри.

— Я теж скучив за вами, та я весь цей час шукав відповіді на твоє запитання.

Я ледве втрималась від того, щоб не закотити очі знову. Єдине, що мені завадило — його слова. Змій сказав: "я скучив за вами"? Кого він мав на увазі? Невже мене і...мого сина?

Хвиля страху, надії та нових підозр, знову накотилася на мене, наче шторм.

— І як, знайшов відповіді? —  запитала я.

— Знайшов, — тихо буркнув він поглянувши на мене, і вселяючи у моє серце кляту надію.

Можливо, якщо Змій зараз все розповість, мені не доведеться думати про те, як змусити його зняти сорочку.  

А якщо він знову втече від відповідей?

— І? — Я просто вмирала від нетерпіння.

Якусь мить Змій мовчки вивчав моє обличчя довгим й уважним поглядом, а тоді мовив:

— Ти думаєш про те, як стягнути з мене сорочку, люба. Це трохи відволікає і, знаєш, збуджує...

Мої очі розширилися, і мені вже стало зовсім не весело.

Він знову длубався в моїх думках, і я гадки не мала, як це зупинити.

Натомість, я підвелася й переклала сина в ліжечко, подалі від цього самовпевненого зухвальця. 

На обличчі Змія промайнуло розчарування, але я не купилася на це, поглянувши на нього з викликом.

— Минулого разу, хтось обіцяв навчити мене протистояти таким поганцям, як ти.  

— Минулого разу, ти думала про поцілунок, цього разу — про моє оголене тіло... Що ж... Мене приємно вражає хід твоїх думок. Здається, наші стосунки виходять на новий рівень. Я навіть трохи ревную...