Розділ 12.

Ярослава

"Люба доню! Ти завжди було слухняною та поступливою, особливо тоді, коли йшлося про людські життя, які ти так відчайдушно прагнула врятувати.

Так ось, цього разу я вирішив дати тобі вибір. Ти можеш поступитися й віддати мені Землі без кровопролиття, а я в свою чергу, обіцяю зберегти тобі життя. Якщо ж ні — моє військо знищить кожного, хто стане в мене на шляху. 

Ельза передає тобі вітання і з нетерпінням чекає вашої якнайшвидшої зустрічі."

Зіжмакавши папір, я підвелася з крісла й кинула його у камін. Полум'я миттю зжерло лист від Безжального, і я уявила, що як цей вогонь повільно огортає його тіло, і він корчиться від болю...

Насправді, це було жахливо, і я похитала головою жахнувшись власник думок.

Можливо, колись я дійсно була поступливою, беззаперечно вірила його брехням про напади темних і навіть готова була побратися з чоловіком, якого обрав для мене батько, бо гадала, що таким чином мені справді вдасться врятувати невинні життя... Але все змінилося. Єдиною загрозою для Квітучих Земель й усього Ескаліону був і залишається сам Безжальний. Жага влади й багатства настільки засліпила його, що він готовий вбити рідну доньку й знищити кожного, хто виступить проти нього.

Невже так було завжди?

Невже він завжди був таким?

Ні. Колись батько був м'якшим. Коли я була ще дитиною він грав зі мною та сестрою в піжмурки, дарував нам подарунки і посміхався мамі — але все це було до того, як він перейняв трон від свого батька. 

Його змінила влада. 

Бажання захопити увесь світ зробило його справжнім монстром, і мені було моторошно від думки, що я можу стати такою ж як він.

Я не хотіла бути такою, як він.

Та я все ще хотіла захистити Сонячне князівство й думка про те, що в мене був шанс уберегти тисячі людських життів не давала мені спокою. Для цього потрібно було просто здатися. Добровільно капітулювати. Та чи були бодай якісь гарантії того, що військо Безжального не вб'є усіх жителів?

Ні, їх не було.

А ще втрата Сонячного князівства стане порушенням угоди з Родом, за чим, відповідно, послідує моя смерть. 

Та навіть власна смерть не лякала мене так, як те, що мій син залишиться у цьому жорстокому світі зовсім один. 

Маленький. Беззахисний. І нікому не потрібний.

Лише думка про це змушувала нутроші скрутитися у вузол. Горло душив лютий біль, але я не дозволила собі розклеюватись, намагаючись якнайшвидше позбутися цих гнітючих думок.

Я відірвала погляд від каміну, й поглянула на стелажі, під саму стелю наповненими різноманітними книгами. 

Я збиралася пошукати в бібліотеці Трояна бодай якісь записи про бездушних, та мене перервав поштар передавши лист від Безжального, і на якийсь час я забула, що збиралася робити.

На щастя, мені вдалося опанувати себе й нарешті почати пошуки. 

Зважаючи на інформацію, яку я отримала від Змія, мені потрібні були книги пов'язані з історією створення Ескаліону. Якщо бездушні були першими людьми на континенті, тоді я гадала, що пошуки варто розпочати саме з історичних книг. 

Бібліотека Трояна була величезною, однак упорядкованість книг за жанрами та алфавітом однозначно зекономило мій час. Я витягнула кілька потертих, і на мій погляд достатньо зношених часом книг, і почала шукати в них хоча б якісь згадки про перших людей.

Інформації було багато... Мій погляд блукав серед рядків давніх текстів намагаючись зачепитися бодай за щось, але саме про бездушних я не могла знайти ані слова.

Майже в кожній книзі йшлося про те, як Верховні зіслали на Землю двох богинь, які згодом побралися зі смертними чоловікам й дали початок роду людському. Ні імен цих богинь, ні пояснень, звідки на Землі з'явилися смертні чоловіки, звісно ж не було. Та мені здалося, що це потрібно було з'ясувати. Можливо, ці чоловіки були тими першими, або ж, в котрійсь з книг було більше інформації про це.

Поки Грім та Еліас займалися укріпленням кордонів, я сиділа в бібліотеці намагаючись знайти хоча б якусь зачіпку. Я не знала, скільки минуло часу відтоді, як я тут опинилася, та Есмін вже тричі приносила мені Аскольда, щоб я його нагодувала. 

Коли ж мої повіки стали важчати, а літери текстів, які я вивчала стали зовсім незнайомим, я підвела голову, поглянула у вікно й побачила, що вже давно темно.

— Не знав, що ти знаєш елліонську, — низький і трохи грайливий голос, який я впізнала б з мільйонів інших, моментально відігнав сон змусивши мене різко сіпнутись й повернути голову.

— Я не знаю елліонську.

Нахабна посмішка Змія, який склав руки позаду мене на спинці крісла, свідчила про те, що він явно був задоволений собою.

Я вирішила більше не нагадувати йому про те, що такі раптові його появи лякають мене до смерті, та натомість роздратовано запитала:

— І як довго ти тут стоїш?

— Достатньо довго, щоб встигнути втомитися від цих нудних текстів. 

Змій повільно прибрав руки зі спинки крісла, а тоді обійшов його й всівся на бильці, вихоплюючи книгу з моїх рук.