Розділ 10.

Я обережно застебнула ґудзики на сорочці, а тоді випрямилася й повернулася до нього обличчям.

— Говори, — тихо сказала я. — До світанку залишилось не так вже й багато часу.

Змій повільно підвів голову. Його погляд був зосередженим і трохи різким, ніби він щойно повернувся з іншого світу й ще не до кінця звик до цього.

— Полонені не брехали, — нарешті мовив він. — Істоти, про яких ти говорила… це не просто давні створіння. Це істоти, які колись  були першими людьми. 

Я розтулила рот, але одразу ж стулила його, бо Змій продовжував.

— Верховні боги створили їх безсмертними, але водночас порожніми. Бездушними. Вони дали їм оболонку, але не наповнили її. Бездушні не могли зрозуміти свого призначення, не могли думати і відповідно не могли відчувати емоцій, що зрештою перетворило їх на безжальних монстрів. Вони почали вбивати тварин, нищити природу і творити на землі цілковитий хаос, тож згодом Верховні визнали свою помилку і замкнули бездушних у прихованому Підземному сховищі, де вони перетворилися на сплячих мумій. Але Безжальний якось знайшов спосіб не лише відімкнути браму сховку, але й змусити бездушних підкорятися його наказам. Тепер ці істоти — частина армії Безжального. І окрім того, що їх неможливо вбити звичайною зброєю, їх неможливо відрізнити від звичайних смертних воїнів. 

Моє серце пропустило удар. Потім ще один. І ще...

Я гадки не мала, як діяти в такій ситуації, і що нам тепер робити.

Мої ноги затремтіли і я повільно сіла на край ліжка, відчуваючи, як хребтом позве крижаний холод.

— Як ти гадаєш, цих істот багато?

— Достатньо, — коротко відповів Змій. — Безжальний виманив їх не випадково. Вочевидь хтось відкрив йому шлях до Підземного сховища, а це означає, що у нього є союзник, — висунув своє припущення він, а тоді додав,  — і я гадаю, це зробив хтось із богів.

Всередині мене все похололо, і я зі страхом в очах поглянула на Змія. 

О, боги... В моїй голові спалахнув просто жахливий здогад.

— А якщо... якщо це сховище відчинив Троян? — промовила я вголос, а тоді сама ж затулила рот долонею.

Він був богом ночі, а ще він був володарем підземель. Я пам'ятала про це, хоча й гадки не мала, що це могло означати. Я взагалі майже нічого не знала про його божественне життя, і зараз це особливо мене ранило.

Коли я поглянула на Змія, він пильно й трохи розчаровано дивився на мене.

— Троян не відчиняв Підземного сховища, — тихо, однак впевнено промовив чоловік, наче міг точно про це знати.

Але він не міг. Мабуть.

—  Звідки ти можеш про це знати? Невже ти так добре знаєш Трояна? — запитала я з викликом в очах.

Змій важко зітхнув й опустив погляд.

— Не так добре, як знала його ти, — тихо буркнув він.

І що це б мало означати?

Я вирячила очі й гадки не мала, про що й думати.  

Невже Змій дійсно бачив Трояна? 

Якщо так, тоді мені потрібно було стільки всього в нього запитати, що я і зробила.

— Як він? Що з ним? Він пам'ятає бодай крихту свого земного життя? Будь ласка, Змію, якщо ти знаєш, скажи хоча б щось, — заблагала я, відчувши себе зовсім безпорадною.

Якийсь час Змій мовчав, втупивши погляд собі під ноги, а коли я вже не чекала відповіді, раптом мовив:

— З ним все гарад. Це все, що тобі варто знати. 

Гаразд. Добре.

Дякую і на цьому.

Попри те, що я хотіла знати більше, все ж, я зрозуміла, що Змій нічого мені не скаже.

Однак він раптом запитав:

— Ця кімната... Це покої, які ти ділила з ним?

— Ні, — просто відповіла я, гадки не маючи, чому його це цікавило.

— Після того, як Род забрав його, я не могла залишатися в наших покоях. Там все, буквально все нагадувало про нього, — в моїх очах забриніли сльози, та цього разу мені було байдуже, що Змій побачить слабку й вразливу версію мене.

— Це було нестерпно, знати, що він більше не повернеться, але ще гірше було від думки, що він ніколи нас не згадає.

Я відвернулася від Змія і проковтнула сльози, гіркота яких обпекла горло.

— Чому він не може згадати, Яро? Чому? — тихо, майже благально запитав Змій, що вразило мене.

— Через кляту угоду, — випалила я. — Мабуть, мені не можна про неї розповідати.

— Чому?  В умовах угоди йшлося про це?

На мить я замислилась над його запитанням, а тоді заперечно похитала головою.

— Ні. 

— Тоді розкажи мені. Про що йшлося в угоді? Чому Род, — він стиснув щелепи, — забрав його?

Я не знала, чи правильно я вчинаю, та все ж промовила:

— Бо Троян сам погодився на умови угоди. Він добровільно випив відвар забуття, щоб... я змогла народити.

— Що це означає? — насупившись запитав Змій.

Вочевидь,  мені варто було розповісти йому про все з самого початку.