Розділ 9.

Я завмерла, дивлячись на темний візерунок на своїй шкірі, що ще ледь помітно пульсував, ніби живий. Лінії були чіткими, глибокими, і від них досі відчувалося дивне тепло.

— Отже… — мій голос прозвучав хрипко, — Верховний бог угод має прекрасне почуття гумору.

Змій тихо зітхнув. Він стояв спиною до мене, сперши долоню на підвіконня, ніби досі збирав докупи власні думки. Коли ж обернувся, в його очах більше не було пітьми — лише зосередженість.

— Це не зовсім гумор, — тихо мовив він. — Це вирок і захист водночас.

Я підвела брови, ковтаючи клубок у горлі. 

— Звучить дуже заспокійливо, — фиркнула я.

Він ледь помітно всміхнувся, але усмішка не торкнулася його очей. 

— Меч — означає твій вибір. Ти вступаєш у війну не як загарбниця, а як та, що змушена тримати удар. Змушена оборонятися. А змія… — на мить він замовк, — вона означає того, хто стоїть поряд. Його очі зустрілися з моїми. 

— Навіть якщо ти цього не хочеш.

Я інстинктивно прикрила татуювання долонею. Здавалося, що змія на шкірі заворушилася, але я не прибрала долоні, щоб не бачити її.

— Тобто, якщо ти зрадиш мене, — повільно сказала я, — це відчуєш не лише ти?

— Саме так, — кивнув він. — Угода двостороння. Ти тепер під захистом Долана. Ну і під моєю відповідальністю.

Від цих слів мені зовсім не полегшало, а навіть навпаки... Згадка про ще одного Верховного бога викликала в серці неприємне відчуття тривоги.

Я кинула погляд на ліжечко. На щастя, Аскольд спокійно посопував, ніби все, що щойно сталося, не мало до нього жодного стосунку. 

Я підійшла ближче, поправила ковдру, і лише тоді дозволила собі видихнути.

— То який твій наступний крок? — запитала я, коли зрозуміла, що Змій чекає від мене нових запитань. – Як ти допоможеш мені захистити князівство?

Чоловік повільно відштовхнувся від підвіконня, обійшов диван, а тоді всівся на ньому, закинувши ногу на ногу.

— Ну мені доведеться вбити кожного, хто перетне кордон з Сонячним князівством, — спокійно відповів він, наче для нього це були несуттєві дрібниці.

— Ти такий самовпевнений, — промовила я, ні на мить не заспокоївшись. — Армія Безжального втричі більша за нашу. Сьогодні ми з командуванням склали план оборони, і навіть він не гарантує нам повної безпеки. Ти досі гадаєш, що можеш легко знищити багатотисячну армію? 

Я підвела брову, проте Змій досі сидів на дивані з незворушним, чи то пак лінивим виразом обличчя.

—  Люба моя, я перетворю цих людей на попіл навіть без твоєї вогняної сили, тому не варто так перейматися.

— Не варто перейматися?! — обурено вигукнула я, і одразу про це пошкодувала.

На щастя Аскольд досі спав.

Обійшовши ліжечко сина я стала напроти Змія і поставила руки по обидва боки на талії, впиваючись в нього злим поглядом.

— Я лише те й роблю, що постійно думаю про те, як захистити Сонячне князівство. І ти помиляєшся, якщо гадаєш, що армія Безжального — це лише купка озброєних воїнів. На їхньому боці воюватимуть якісь невідомі давні істоти, які не помирають від звичайних стріл. І за словами полонених, тих істот дуже багато!

Щойно я згадала про тих істот, як Змій миттю випростався. Нарешті з його обличчя спав той зарозумілий вигляд всемогутнього бога, а в темних як ніч очах замерехтів неспокій.

— Чому я дізнаюся про якихось давніх істот лише зараз? — запитав чоловік, невдоволено насупивши брови.

Він ще мав нахабство обурюватися?

— Тому що я сама дізналася про них лише вранці. А оскільки ти вже бував у гостях в Безжального, хіба він не розповідав тобі про свої грандіозні плани про швидке захоплення Сонячного князівства?

— Про плани, звісно, розповідав, а от повідомити про тих істот він, вочевидь, забув.

Змій розлючено стиснув щелепи і мені здалося, я почула як скрипнули його зуби. 

Що ж... Мене тішило те, що цього разу його лють була спрямована не на мене. Я досі не могла припинити думати про те, як обережно він тримав на руках мого сина, і яким лагідним поглядом він дивився на нього, поки той спав. Мабуть, я ще довго не зможу викинути цей спогад зі своєї голови.

Але зараз... Зараз Змій лютував.

Він миттю підхопився на ноги й попрямував до дверей, за якими мала б стояти моя варта.

— Зачекай, — вигукнула я, кинувшись слідом за ним. — Куди ти зібрався?

Та Змій навіть бровою не повів на моє запитання, і звісно ж він не зупинився.

— Я сам розпитаю про все в полонених, — кинув Змій через плече. — Проводжати мене не треба, я сам знайду дорогу до підземелля.

— Але ти не можеш сам розгулювати замком... — промовила я йому вслід, та  він цього уже не почув.

Змій просто пішов, зачинивши за собою двері, ну а я залишилася зі своїм сином.

Я все ще не могла йому довіряти, але після укладання цієї угоди, і після того, як я дозволила йому потримати на руках Аскольда, мені раптом здалося, що, можливо, Змій був не таким вже й поганим, як я гадала на початку нашого знайомства.