Розділ 8.

На закритій раді, яка тривала дуже довго й практично відібрала в усіх останні сили, ми дійшли висновку укріпити Крижану річку як першу лінію оборони: зруйнувати переправи, виставити приховані загони лучників і задіяти новоприбулих магів у лісистих ділянках. 

Вигнанці, які залишилися в Сонячному князівстві й володіли магією (хоча їх тепер було майже на половину менше, адже багато з них утекли до Квітучих Земель після приходу Трояна), присягнули на вірність і доєдналися до лав нашої армії. Це давало нам бодай якусь надію, хоча й не гарантувало успіху в обороні.  Основні сили нашого війська мали відійти ближче до Похмурого замку, замкнувши кільце оборони навколо прилеглих поселень. Кіннота готувалася до флангових ударів, резерв залишався в замку — на випадок прориву.

Це був хороший план. Майже правильний, але водночас усі розуміли, що це лише спосіб виграти трохи часу.

Про головне рішення ніхто не сказав уголос. Його не занесли до жодного протоколу, не позначили на жодній карті. Мені просто дали час. Час зробити те, про що всі думали й боялися промовити вголос — укласти угоду.

Коли рада завершилася, я вийшла із зали з відчуттям, ніби з мене зняли обладунки разом зі шкірою.

Я попрямувала в свої покої, взяла на руки сина, відпустила Есмін і пішла в сад.

Сутінки вже повільно ковзали між деревами, коли я, притискаючи Аскольда до грудей, неквапливо прогулювалась доріжкою поміж дерев.

Мені потрібно було трохи перепочити й хоча б на деякий час вимкнути думки про неминучу війну. Гравій тихо хрустів під ногами, повітря було наповнене вологою й запахом квітів.

Ми дійшли до старого розлогого дуба. Я опустила сина на зелену траву й він із захопленням поповз досліджувати кожну квітку й рослинку, яких зустрічав на своєму шляху. 

Через місяць йому виповниться рік, і я досі не могла повірити, що наш син вже аж так виріс. Аскольд ще не навчився ходити, хоча вже впевнено стояв біля опори і робив кроки, коли я тримала його за руки. Я боялася проґавити ту мить, коли він зробить свій перший самостійний крок. Мабуть саме тому й намагалася приділяти сину увесь вільний час. Коли він втомився повзати й розглядати своїми допитливими карими оченятами квіти, я підняла його і посадила на лаву. Вечір став холоднішим, тому я закутала його в ковдру й притулила до себе наспівуючи йому колискову.

Аскольд швидко здався сну, а я ще трохи посиділа в тиші думаючи про Трояна, і рахуючи зорі, які одна за одною почали спалахувати на небосхилі.

Коли небо остаточно потемніло, я взяла сина на руки й пішла в замок. 

В коридорі була якась дивна, неприродна тиша. Я не бачила ні слуг, ні вартових,  а це могло свідчити лише про одне — хтось, хто не любив зайвих очей та вух, вже був тут.

Коли я переступила поріг своїх покоїв — Змій стояв біля вікна.

На ньому був темний одяг, який майже зливався із тінями покоїв. Довгий плащ із щільної тканини спадав з плечей важкими складками. Матерія не блищала, а навпаки, поглинала світло, роблячи його постать ще більш примарною. Його високий комір чітко окреслював шию і підкреслював пряму, хижу поставу.

Під плащем виднівся простий, але бездоганно скроєний камзол темно-графітового кольору, без прикрас і гербів, застібнутий до самого горла. Рукави облягали передпліччя, і коли він рухався, було видно, що одяг не сковує рухів, а радше пристосований до них.

Темні штани щільно обтискали його міцні ноги й були заправлені у високі чоботи з матової шкіри. 

Він виглядав не як князь, і не як воїн. Швидше, як той, хто не має потреби у знаках влади, бо сама його присутність уже була загрозою.

Я більше не запитувала його про те, як він сюди потрапив, а лише пригорнула сплячого сина до грудей, бажаючи захистити.

Змій повільно обернувся окидаючи мене важким поглядом. Здавалося, що він був чимось заклопотаний, але я не збиралася цього з'ясовувати.

— То що ти вирішила? — запитав він прямо, без вступних промов, погроз, зухвальства чи уїдливих реплік. 

Я зробила ще один крок углиб покоїв, зачинила двері й зупинилася. Пальці затерпли, стискаючи край ковдри, якою був закутаний Аскольд.

— Я приймаю умови угоди, — відповіла я так само чітко, без додаткових запитань чи умов.

Щойно я це промовила, як у повітрі ніби щось клацнуло. Свічки спалахнули яскравіше, а тіні на стінах здригнулися. 

Змій уважно дивився на мене кілька довгих секунд, ніби зважував кожне моє слово.

— Добре, — нарешті мовив він, кидаючи обережний погляд на мого сина. 

Тільки я одразу помітила його. Помітила й насторожилась.

 — Але в мене з'явилася ще одна умова.

Я відчула, як моє серце пропустило удар.

— Ти не говорив про інші умови.

— Я не планував інших, — відповів він спокійно. — Але зараз відчув, що хочу ще дещо.

Його погляд знову впав на Аскольда, і тривога всередині мене лише посилилась.

Цього разу я інстинктивно відвернула корпус, прикриваючи сина плечем.

— Ні, — сказала різко. — Навіть не думай про нього.