Розділ 6.

Почувши про мого чоловіка я помітила, як в очах Змія спалахнула ще помітніша цікавість. Він якось дивно хмикнув й нахилив голову розглядаючи мене зовсім інакше.

— Отже, твій чоловік — не міфічний персонаж, — мовив він повільно, ніби смакуючи ці слова. — Цікаво, куди він раптом зник, і чому жителі Сонячного князівства не можуть пригадати його ім'я?

Слова Змія мене добряче спантеличили.

— Що означає, не можуть пригадати його ім'я? — тихо запитала я, але власний голос видався мені чужим.

Змій знизав плечима, ніби це питання не мало для нього жодної ваги.

— Це ти мені скажи.

Цей чоловік доводив мене до сказу.

Я гадки не мала, що він хотів від мене і чому так відкрито витріщався. Я і так розповіла йому забагато. Що іще він хотів почути?

— Куди зник твій чоловік? — запитав він, як мені здалося ще наполегливіше.

Я сіпнулась й відступила на крок назад змірявши його настороженим поглядом.

Я не розуміла, чого він хоче, чому так наполегливо лізе туди, куди не можна. Його погляд не просто ковзав по мені — він проникав, роздягаючи душу й оголюючи нерви

— Навіщо тобі це?

Змій ступив крок до мене, і я знову відступила.

— Бо я чув плітки... — далі вів чоловік не відриваючи від мене очей. — Наче ти вбила його, щоб самій правити Землями. 

Мене прошило обурення, але я не встигла відповісти.

— Але зараз, я бачу... — тихо продовжив він. — Ні, я відчуваю, що це брехня... Ти не могла його вбити. Ти досі відчуваєш до нього...

— Припини лізти мені в голову! — вигукнула я, відчувши, що він намагається зчитати мене.

Я відчула це занадто чітко. Його присутність у моїй свідомості. Холодний тиск, що повільно ламав опір, торкався спогадів, болю, того, що я ховала найглибше.

Та Змій навіть не рушив з місця. На його обличчі застигла крижана маска.

— Назви його ім'я, — вимагав він.

Серце шалено закалатало, кожен удар віддавався у скронях.

— Навіщо тобі знати його ім'я? Що ти хочеш з ним зробити?

— Де твій чоловік, Ярославо? — продовжував наступати Змій ігноруючи мої запитання, поки я задкувала до стіни.

Я відчувала як його розум тиснув на мій. Він буквально змушував мене говорити, і хай як я опиралася, він все одно був сильнішим.

— Він... повернувся... — я кривилася й намагалася втримати язик за зубами, але через примус Змія слова самі витискалися з мого рота. 

Він точно був монстром. Проклятим створінням.

— Куди повернувся? — тиснув далі він.

В цю мить я зненавиділа його ще сильніше. На чолі виступив піт, коліна підігнулися.

— Він...повернувся до...Божественного світу, — щойно я вимовила ці слова крізь силу, як Змій мене відпустив. 

Точніше він відпустив мій розум.

Я почала жадібно хапати ротом повітря й мало не задихалася. А він... Він дивився на мене так, наче досі не вірив.

Його обличчя скривилося, а жовна запульсували від надлишку емоцій, яких я досі не могла розгадати. 

А тоді в мені спалахнув лютий гнів. Він заструменів судинами й вилився потужним струменем вогню, який я спрямувала Змію в груди. 

Момент несподіванки зіграв мені на руку. Змій звалився на підлогу й вирячив на мене очі, ніби не міг повірити, що я знову це зробила.

Але за мить він погасив полум'я і стрімко скочив на ноги. 

— Назви його ім'я, — прошипів він, а тоді рушив на мене. 

В одну секунду чоловік перехопив мої зап'ястя, пришпилюючи їх до стіни в мене над головою, а сам нависнув наді мною, наче чорна грозова хмара .

Мабуть, до цього моменту я гадки не мала, що таке страх...

Очі Змія поглинула пітьма, і моє тіло ніби похололо від жаху.

— Троян, — прошепотіла я ледве ворухнувши губами й помітивши, що Змій вмить застиг. Його пальці так міцно стискали мої зап'ястя, наче він хотів їх розтрощити.

— Його звати Троян, — повторила я вже впевненіше, та Змій здавалося досі не дихав. 

Його очі вп'ялися в мене на довгі секунди, які перетекли у хвилини, і, здавалося, що час зупинився разом з поглядом цього чоловіка.

Але потім він враз послабив хватку. Поглянувши на свої пальці, які до болю врізалися в мої зап'ястя, він різко мене відпустив й позадкував до вікна. Він ніби запанікував.

На його обличчі досі була крижана маска, або ж він просто намагався вдавати байдужість, але насправді щось змінилося. Ім'я мого чоловіка якось подіяло на нього і в глибині душі я раділа, що Змій відступив. 

Але... Якщо він теж був богом, чи монстром, байдуже, тоді він міг знати Трояна. Якщо він теж жив у Божественному світі, тоді була, нехай мізерна, але ймовірність того, що Змій бачив його, і міг розповісти мені про нього бодай щось.