Розділ 5.

Я різко обернулася, і серце сполохано вдарилося об ребра.

Змій сидів на підвіконні, немов тінь, що раптом набула форми. Напівусмішка торкалася його губ, а очі світилися в пітьмі холодним, неприродним блиском.

— Тобі подобається лякати мене? — запитала я, відчувши, як мій страх стрімко змінився на гнів.

— В думках не було, — промовив він ніжно, занадто ніжно. — Але я попереджав тебе, що прийду, — знизав він плечима. 

— Як ти сюди потрапив? — я інстинктивно зробила крок назад мало не наступивши на поділ своєї темно-синьої сукні.

Навіть попри те, що я була готова його побачити, всередині мене піднялася тривожна хвиля, яку я не могла ігнорувати.

— Ти ж уже знаєш відповідь. 

Він повільно зісковзнув з підвіконня, і його ноги торкнулися підлоги без жодного звуку. 

— Ці стіни… гарні, — роззирнувся він, а тоді змахнув рукою – і свічки знову спалахнули.

 — Але для мене вони не перепона.

Я стиснула пальці, відчуваючи, як десь глибоко всередині відгукується вогонь.

— І навіщо ти прийшов? — запитала я. — Якщо хотів убити — зробив би це ще вчора.

Змій наблизився на кілька кроків, і повітря між нами вмить стало густим.

— Я прийшов поговорити, — тихо мовив він. — Мені не вистачає звичайних людських розмов. Дідько... Я дійсно це ляпнув? 

Я пирхнула у відповідь, зауваживши, що він був дивним. Надто дивним.

— Гадаєш, я поведуся не це? Що ти зробив з моєю вартою?

— Нічого такого, про що варто хвилюватися, люба, — знизав він плечима. – Завтра вони прокинуться відпочившими та сповненими сил. Я просто ненавиджу, коли хтось нас підслуховує. 

Він підійшов ближче, але його хижий погляд ковзнув до дитячого ліжечка, в якому спав мій син.

Мене мов струмом вдарило.

— Не смій, — прошипіла я, і в повітрі спалахнули іскри.

Змій перевів погляд на мене, і тихо засміявся.

— То ось воно — твоє слабке місце, — з насолодою прошепотів він. — Ось що може змусити тебе показати своє полум’я. Я підозрював, що в тобі щось є, — він повільно обійшов мене, а тоді знову повернув голову до ліжечка.

— Ще один крок до мого сина — і я перетворю тебе на попіл, — застерегла я, і вогонь в моїх руках спалахнув на знак підтвердження власних слів. 

Змій зупинився, трохи нахилив голову, ніби зважуючи щось, а тоді... зробив помилку й ступив ще один крок в напрямку ліжечка.

Я більше не чекала. Змахнувши рукою я потужним струменем вогню поцілила прямо у спину Змія.

Тканина його плаща спалахнула, й полум'я охопило його спину та ноги.

Він миттю завмер й повільно повернув голову до мене. Поки полум'я пожирало його одяг, він не видав ані звуку, лише звузив очі.

Його погляд став темним як пітьма, а жовна на обличчі запульсували.

Якусь мить ми дивилися одне на одного. І якщо мої очі випромінювали люту ненависть, то в очах Змія було...розчарування.

А тоді він легко змахнув руками і враз вогонь згас...

— Ну ось, зіпсувала мені одяг, — ображено буркнув Змій залишаючись стояти на місці.

Я вирячила очі і не могла зрозуміти, як він це зробив!?

Одну мить його поглинало полум'я, а в іншу, за його спиною розвіювався туман...

Все зникло... Навіть диму не залишилось.

Я бачила, як колись протистояв моєму вогню Троян, але Змій... Він щойно зробив те саме, і я остаточно розгубилася.

— Хто ти? Ти бог? — слова ніби самі зісковзнули з мого язика, поки серце калатало.

Вони однозначно привернули увагу Змія. Він одразу забув про мого сина, звузив очі й почав повільно наближатися до мене. 

— Що ти знаєш про богів? — запитав він, замість відповіді.

В його тоні були нотки занепокоєння, але водночас і цікавості.

— Ти смертна, — тихо продовжив він підступаючи— Смертна, в жилах якої тече вогонь. Звідки в тебе ця сила?

Його запитань стало більше, ніж моїх. І я не збиралася на них відповідати, натомість ставлячи свої.

— А звідки в тебе здібність ходити крізь стіни й гасити вогонь?

Змій криво всміхнувся і його погляд повільно поповз моїм обличчям, зупиняючись на вустах.

Я не відійшла ні на крок, навіть тоді коли між нами залишилася крихітна відстань. Звідкись я знала, що він не торкнеться до мене, поки на мені обручка подарована Трояном. 

І він не торкнувся. Лише якось втомлено зітхнув і похитав головою.

— Якось не дуже в нас складається розмова, Ярославо. Адже я прийшов допомогти.

Я голосно пирхнула.

— Ти? Допомогти? Знаєш, після усього, що ти зробив, якось важко в це повірити.

— А що такого я зробив? — обурився він. — Всього лише покинув підземелля, визволив бідолашного Доріана й приспав кількох вартових. І все це я зробив у благих намірах, між іншим.