Розділ 3.

В княжій світлиці, як завжди пахло старим деревом, воском і чорнилом. Я обійшла стіл і сперлася на його край, лише тепер дозволивши собі видихнути, але без бажаного полегшення.

Грім залишився стояти біля дверей, спиною до стіни, з поглядом, що ковзав кімнатою, ніби він і тут чекав нападу.

— Ти мовчала всю дорогу, — нарешті озвався він.

— Це на тебе не схоже.

Грім, як завжди був дуже спостережливим.

— Мені треба було подумати, — відповіла я, дивлячись на темну поверхню столу. — Ця ситуація зі Змієм...  Щось тут не так.

Я підвела голову й зустрілася з його уважним поглядом.

— Він побачив твою обручку. Більше того, — замислено відказав Грім. — Вона якось дивно спалахнула.

Я повільно кивнула, хоча гадки не мала, що хтось іще встиг це помітити.

— Коли світло згасло, він не злякався. Навпаки… він зацікавився. Наче отримав підтвердження чогось, у чому не був упевнений.

Грім стиснув кулаки.

— Я не вірю у випадковості. Тим паче — такі.

Я обійшла стіл, відсунула крісло, але не сіла. Усередині було надто неспокійно. Емоції досі вирували, і я не могла знайти собі місця.

— Він грався з нами, — тихо сказала я. — Грався зі мною. Кожне слово, кожен крок — усе було розраховане на те, щоб порушити мою внутрішню рівновагу. Він неначе дражнився зі мною... 

— І чомусь дозволив себе схопити, — насупився Грім й звузив очі, ніби в цю мить намагався його розгадати. — Він міг утекти, проте він навіть не пручався.

— Може він хотів, щоб його схопили, — раптом припустила я. — З якоїсь причини Змій хотів опинитися у підземеллі. Ще й друга за собою потягнув.

Грім мовчки дивився на мене кілька секунд, а тоді повільно видихнув.

— Ти думаєш, вони щось задумали? 

— Гадки не маю. Але моє шосте чуття каже мені, що треба його остерігатися, — зізналася я. — Це може бути шпигун з Квітучих Земель. Або один з тих жінконенависників, які не можуть змиритися з моїм правлінням.

— В будь-якому разі, тобі варто триматися від нього подалі. 

Я підвела одну брову й запитально поглянула на Грома. 

— Хіба не ти нещодавно казав мені, що варто розібратися з ним?

Чоловік зітхнув й опустив голову.

— Це моя помилка, не заперечую. Я просто гадки не мав, що цей чоловік — згусток зла. Є в ньому щось загадкове, але збіса моторошне.

Я підійшла до вікна й провела пальцями по холодному склу.

— Саме тому я хочу дізнатися хто він, з якою метою з'явився, і які його наміри.

Грім зробив крок ближче і на його обличчі відбилася тривога.

— Я посилю охорону. І накажу не випускати його з поля зору ні на мить. А завтра ми його допитаємо й усе дізнаємось.

Я обернулася до нього й ствердно кивнула.

— Добре. А ще… — я затрималася на мить. — Той інший, Доріан. Він здався не таким зухвалим. 

— Так. Але він зробив свій вибір, тому вранці ми його теж допитаємо. А зараз тобі треба відпочити, Яро. Йди до сина, — примирливо промовив Грім даруючи мені одну з тих своїх лагідних й підбадьорливих посмішок, що зігрівали.

Я знала, що виглядала виснаженою. Вже кілька місяців я не могла нормально спати і через це мій організм, вочевидь, потребував додаткового відпочинку. 

Поглянувши на стос листів від прикордонних загонів я протяжно видихнула й відповіла:

— Ще кілька хвилин, і я піду до себе. Ти також іди.

Грім несхвально похитав головою, але нічого не сказав. За кілька секунд він пішов, і я залишилася сама.

Повільно опустившись в крісло за столом я почала розбирати пошту.

Те, що я дізналася читаючи звіти від командирів не передбачало нічого хорошого. 

Майже у всіх листах йшлося про одне й теж: по всій лінії кордону з Квітучими Землями спостерігається значне нарощення війська. 

Це свідчило про те, що Безжальний правитель разом із Мстигором не бажали так легко відмовлятися від своїх планів. Вони готувалися до війни, і, судячи з того, наскільки люди у Сонячному князівстві розділилися у поглядах, в наших ворогів були величезні шанси.

Крижана Стіна, яка розділяла Безплідні Землі й Квітучі впала. Вона розтанула, щойно зійшло сонце, а на її місці утворилася глибока річка, яка тепер слугувала кордоном, і яку вже кілька разів намагалися перепливти вороги. Поки що безуспішно, але вони не полишали спроб...

Занурившись у безкінечний потік листів я остаточно втратила відчуття часу.

Свічка на столі повільно догорала, воскова калюжка розповзалася по підсвічнику, а літери в звітах перед очима почали зрадницьки плисти. Я ще раз пробігла поглядом рядок — і зрозуміла, що не пам’ятаю, як починалося речення.

Поволі я сперлася ліктем об стіл і підперла скроню рукою, в якій досі тримала перо. Втома накотилася на мене важкою хвилею. Востаннє я подумала про те, що варто підвестися, загасити свічки і піти в свої покої, але замість цього повіки опустилися.