Глава 2. Довгоочікувана зустріч

Теперішній час. База морських піхотинців у спокійній частині моря.

— М’ясо! я хочу м’яса! — рознісся крик новоспеченого Йонко, збиваючи з ніг переляканих солдатів.

— Луффі, ми прийшли сюди тільки по їжу! Будь поруч! — кричала Намі, але її голос уже загубився десь за рогом.

Капітан Солом’яного Капелюха не звертав уваги на карти, на коридори, на двері з написами “Службовий вхід” чи “Кабінет капітана”. Він просто біг туди, куди вів запах та очі. Але чим глибше він спускався підземними сходами, тим дивніше ставало незрозуміле відчуття.Спочатку він подумав — голод. Але ні, це не те відчуття. Потім — небезпека. Але Хакі спостереження мовчало. Це було щось інше. Знайоме, з присмаком туги.

ДЗЕНЬ. 

Гострий дзвін у вухах, який дозорієнтував на кілька секунд. Луффі зупинився і насупився. Невідоме відчуття десь в районі серця почало тягнути його туди, в глибину, в темряву.

— Що це? — прошепотів він, прикладаючи руку до серця. Воно калатало частіше, наче впізнало когось.

Він не став довго думати. Вірніше навіть не думав. Він просто пішов за цим покликом.

Сходи вели все глибше. Світло сонця сюди не досягало і допомагало бачити лише смолоскипи, які тут повільно тліли і ставали все деталі рідше. Стіни були вогкі, а повітря заполонив запах іржі. Зрештою довгі сходи привели його до величезних залізних дверей, які були закуті ланцюгами та декількома замками, наче тримати там розлюченого гіганта. На поверхні заліза були потерті від часу дивні знаки.

— Гм. — Хлопець підійшов та смикнув за ланцюг. Безрезультатно. — А де м’ясо?

Те внутрішнє відчуття стало сильніше. Наче казало, що там є хтось. Хтось, хто дуже важливий і дорогий. Луффі на мить завмер. Потім розтягнув руку як міг, і з криком “Гому-Гому но…” — вдарив по дверях. 

БА-БАХ!

Двері витримали. Тільки погнулися.

— Міцні, — констатував він із подивом, яке швидко перейшло в знайомий азарт від пригод. Він активував своє Хакі вооружіння. — Але я сильніший.

Другий удар. Третій. Четвертий.

На п'ятому залізо почало не витримувати. Воно тріснуло, розлетілося шматками, і в прохід хлинуло холодне, старе, як світ, повітря.

Луффі зайшов усередину і завмер. Камера була величезною — вирубана прямо в скелі. Стеля губилася в темряві. А в центрі, закута в ланцюги, товщиною з дерева великого лісу, сиділа вона.

Вона була гігантом. Справжнім — не таким, як Гіганти Ельбафа, а іншим. Її тіло, схоже на чорне пір'я, виблискувало в темряві тьмяним відблиском. На грудях — пляма бузкового, такого ніжного кольору, що здавалося — там досі тліє життя. Ноги — від колін до самих пазуристих стоп — вкриті лускою й пір'ям, пташині, хижі. За спиною здригалися крила — три пари величезних, але зламаних.

А замість вух — три пари маленьких крил. Одна пара була опущена, прикриваючи очі, ніби вона сама не хотіла дивитися на цей світ. Решта двох пар тремтіли, реагуючи на звуки, мов локатори.

Луффі дивився на неї. Вона була страшною. Величезною. Моторошною. Але десь у глибині, під чорним пір'ям, під ланцюгами, під шрамами, він відчував… тепло. Таке саме, як у давно забутому сні. Якого він ніколи не бачив, але пам'ятав душею.

— Ти хто? — спитав він просто. Без страху. Без подиву.

Жанетт не відповіла. Тільки одна з малих пар крил — та, що прикривала обличчя — ледь здригнулася. Вона не бачила його. Але вона відчула. Те знайоме відчуття, яке було тисячі і більше років тому. Відчуття тепла, наче від Сонця, яке випромінював її син та всі подальші його реінкарнації. 

— Сину…? — прошепотіла вона зламаним, осиплим голосом. — Ні… ти інший. Але… твоя душа пахне так само…

Луффі нахилив голову.

— Я — Монкі Ді Луффі. Той, хто стане Королем Піратів. А ти чому тут сидиш?

Вона не відповіла. Осмислювала те, що відбувається. Вона знову зустріла свою дитину, як і около 600 років тому.

Тоді Луффі зробив те, що завжди робить. Він усміхнувся. Широко. По-дурному. По-справжньому.

— Я відчиню ці кайдани. А потім дам тобі м’яса. Ти голодна? — і потягнувся до ланцюгів.

— Стривай… — жінка хотіла зупинити хлопця, але той швидше торкнувся ланцюгів і одразу обмяк. — Це кайросекі. А на ланцюгах — печатка демона, що мене полонив. Вона висмоктує силу будь-кого, хто торкнеться. Навіть тебе, дитино.

Луффі насупився, дивлячись на кайдани. Вони блищали тьмяним, майже чорним металом, а на поверхні були вигравіювані дивні символи — незнайомі, злі, що здавалося, ворушилися в темряві.

— То як їх зняти? — спитав він просто. — Розбити не можна. Вирвати — теж.

— Ключ, — відповіла Жанетт. — Десь на цій базі є ключ. Але... — вона опустила голову. — Не треба заради мене ризикувати. Ти навіть уявити не можеш, що буде якщо мене звільнити. Краще йди звідсіля. Твої друзі чекають на тебе.

Луффі замовк. Це було рідкістю — він майже ніколи не замислювався. Але зараз щось усередині підказувало: якщо він піде шукати ключ, базу оточать. Друзі потраплять у пастку.