Глава 1. Суд Едена

— Ні! Ніка! Хільда! — по всіх небесних краях розрісся жіночий голос, сповнений жаху та болю. Величний серафім впала на коліна, проливаючи сльози, дивлячись як тіла її сина та його дружини падають з Едена на Землю.

— Суд завершено. Грішники отримали своє покарання, — луною пролунав могутній голос Бога правосуддя та правил.

Жанетт звелася з колін. Сльози ще не висохли на її щоках, але в бузкових очах, в яких раніше було лише тепло та доброта, тепер палахкотіло багряне полум’я первісного хаосу.

— Грішники...? — прошепотіла вона, і це слово прозвучало страшніше за будь-який грім. — Ви називаєте їх грішниками? Тих, хто хотів урятувати інших?...

— Вони порушили головне правило: "Не втручатися у світ живих" — пролунав голос одного з інших богів.

Вона розправила свої величні крила. Розплющилися очі на крилах, сила серафіма. В руках зі світла та бузкового полум'я сформувалося коп'є, яке вона направила на трибуни, де сиділи боги.

— Ви самі винні в цьому! Створили живі раси та віддали їх на волю демонів? Хіба так творець поступає зі своїми творіннями?!— вигукнула вона.

— Свята Жанетт, опустіть зброю! Інакше ваші дії будуть розцінені як бунт і ви отримаєте своє покарання. — Бог правосуддя навіть не здригнувся. Його погляд був холодним, як крига.

— Опустіть? — Жанетт гірко засміялася, і цей сміх розлетівся скляними уламками по золотих залах суду. — Після того, що ви зробили?

Вона зробила крок вперед. Під її ногами мармур Едена почав тріскатися, покриваючись мереживом темних розломів. Сила серафіма, що раніше живила небесні сади, тепер перетворювалася на руйнівну хвилю. Світло магії поступово ставало чорним, все більше поглинаючи в пітьму чисту душу однієї з вищих істот.

— Я була вашим мечем, була вашим щитом тисячі років, — її голос набирав сили, стаючи багатогранним, наче хор. — Я прийняла цей шлюб, хоча сама цього не бажала. Я вірила, що ваші правила — це каркас світу. Я все робила по вашим наказам?! А коли я попросила про милість для них, то мені відмовили.

Вона різко занесла спис. Наконечник завібритував, випускаючи розряди чистої енергії, що змусили трибуни здригнутися.

— Якщо порятунок безневинних — це гріх, то я проклинаю вашу святість! — і з цими словами ринулася у бій з янголами, які намагалися її зупинити. Однак серафіма, якого вже поглинула лють і образа, разом з минулим головнокомандувачем військ, було важко зупинити.

Бог правосуддя повільно підвівся. Його постать затьмарила сонце Едена.

— Ти обрала свій шлях, Жанетт. Ти прагнеш земної справедливості? Тоді нехай земля стане твоєю єдиною домівкою.

Він матеріазував свій меч зі світла і справедливості та ринувся у бій. Розпочалася битва, що розривала самі основи світу.

Жанетт билася з шаленою грацією народженого війною. Її спис, колись жовтий як сонце, тепер палав чорним полум'ям, розтинаючи ряди янголів-стражів. Вона пробивала їхні груди, зривала крила, ламала німби — і кожен удар супроводжувався тихим плачем, бо в глибині душі вона ще пам'ятала, що ці істоти — її колишні брати й сестри.

Але богів було багато. А вона — одна.

Першим ударом Меч Справедливості розтяв її праве крило біля основи. Кров — золота, густа, гаряча — залила білий мармур. Жанетт закричала, але не зупинилась. Вона кинула списа в Бога Правосуддя — той відбив атаку, і спис, змінивши траєкторію, влучив у статую архангела, розтрощивши її на друзки.

— Ти втратила розум, серафіме, — мовив інший бог, чиє обличчя було приховане сімома вуалями. — Повернися на своє місце. Ми даруємо тобі останній шанс.

— Не треба мені ваших шансів! — ехо хаосу розійшлося по чистому місцю справедливості та спокути. — Ви боягузи! Ви дивитесь на страждання і називаєте це порядком!

Бог Правосуддя зробив знак.

З тіней виступили двоє — Павші Серафіми, яких колись засудили за аналогічні «злочини». Їхні крила були обвугленими, очі — порожніми, а на тілах палали кайдани, що висмоктували силу. Вони кинулися на Жанетт без волі, без думок — живі знаряддя покарання.

Вона зламала першого, вивернувши йому руку в плечовому суглобі. Другого відкинула ударом ноги. Але затримка коштувала їй дорого.

Меч Справедливості пройшов крізь її живіт.

Жанетт завмерла, дивлячись на клинок, що проткнув її тіло. Її власна кров потекла по лезу немов золоті річки. Вона повільно підвела очі на Бога Правосуддя. Він дивився на неї без жодної емоції.

— Ти хотіла справедливості для своїх дітей? — тихо мовив він. — Ось твоя справедливість.

Він забрав меч.

Світло погасло. Вона відчула, як її сили витікають разом із кров'ю. І тоді — новий удар, інший. Чийсь пазур розтяв її обличчя — просто по очах.

Темрява. Біль, який неможливо описати. Вона почула, як тріскаються кришталики її зіниць, як розриваються тонкі нитки, що з'єднували душу зі світлом. Вона впала на коліна, затуляючи обличчя руками, з яких сочилася золота кров.

— Її очі... — пролунав чийсь шепіт. — Вона осліпла…

— Ні, — мовив Бог Правосуддя. — Вона більше ніколи не побачить несправедливості, бо не бачитиме нічого. Заберіть її волосся. Щоб востаннє вона була красивою.

Вони накинулися на неї — маленькі янголи-слуги, які колись цілували їй руки. Тепер вони тягали її за волосся — довге, бузкове. Вони різали його тупими ножами, виривали з корінням, принижували кожним рухом.

Жанетт не кричала. Вона мовчала. Тільки кусала губи до крові, коли черговий пасок падав на мармур, змішуючись з її власною кров'ю.

Коли волосся залишилося лише спогадом, коли її обличчя перетворилося на криваву маску, боги зібралися в коло.

— Серафіме Жанетт, — проголосив Бог Правосуддя. — Ти засудила себе сама. За бунт, за заколот, за гріх гордині — ти будеш покарана.

Вона підняла голову. Її очей більше не було — лише дві глибокі рани, з яких стікали золоті сльози. Але вона дивилася — просто на голос.

— Половина твоєї сили буде запечатана навічно, — продовжував він. — Ти більше не варта крил серафіма. Ти станеш Павшою — відкинутою, забутою, проклятою.