3

Двері різко відчинилися, вдарившись об стіну. Я мимоволі здригнулася й відступила на крок. На порозі стояв високий, широкоплечий чоловік у дорогому темно-синьому камзолі, прикрашеному золотим родовим гербом. Темне волосся було ретельно зачесане назад, а суворі риси обличчя лише підкреслювали його владний вигляд. Він невдоволено оглянув убогу кімнату, навіть не намагаючись приховати огиди. Здавалося, сама присутність у цьому місці була для нього приниженням.

Герцог. Мій біологічний батько. За двадцять років я майже забула, яким молодим він був. У моїх спогадах його волосся вже починало сивіти, а біля очей з'явилися глибокі зморшки. Він навіть не подивився на мене.

— Де вона?! — гаркнув чоловік, окидаючи кімнату поглядом, а потім побачив ліжко.

Він швидко підійшов до матері, схопив її за плече й грубо струснув.

— Гей! Ти мене чуєш?!

Вона не відповіла.

— Прокидайся! Я наказую тобі!

Він струснув її ще раз, цього разу сильніше. Голова матері безвільно хитнулася, і кілька сріблястих пасом упали їй на обличчя. Я стиснула кулаки. Мені хотілося попросити його зупинитися. Сказати, що вона вже померла й більше ніколи не розплющить очей і, що немає сенсу кричати на мертву людину, яка й за життя майже не мала права йому заперечувати, але я промовчала. Все одно це було марно.

— Прокляття!

Герцог випростався й ударив кулаком по дерев'яному стовпчику ліжка. Я здригнулася від різкого звуку.

— Стільки років! Стільки клятих років!

Він різко обернувся до дверей.

— Покличте лікаря! Негайно!

Служниця, яка стояла в коридорі, поспішно вклонилася й побігла виконувати наказ. Я дивилася на батька, намагаючись зрозуміти, чи відчував він хоч краплю жалю. Чи шкодував про те, що тримав матір у цій жалюгідній кімнаті, не забезпечивши навіть належного догляду? Не думаю. Його хвилювало лише те, що він більше не зможе отримати від неї дитину зі святим благословенням.

— Ти!

Я підвела голову. Герцог нарешті звернув на мене увагу. Його очі ковзнули по моїй старій сукні, босих ногах і розпатланому волоссю.

— Чому ти не покликала нікого раніше?!

— Я прокинулася, а вона вже не дихала, — тихо відповіла я.

— І ти просто сиділа тут?!

— Я не знала, що робити.

Він презирливо скривився.

— Звісно, не знала. Чого ще чекати від бездарної дитини?

Я опустила погляд. Його слова більше не викликали того болю, який я пам'ятала, але маленькі руки все одно тремтіли, а серце калатало так сильно, що я відчувала кожен удар.

— Підійди.

Я завмерла.

— Ти оглухла?!

Я повільно зробила кілька кроків. Він схопив мене за підборіддя й підняв голову, змушуючи дивитися йому в очі. Його пальці боляче стискали щоки, але я не намагалася вирватися. Герцог уважно вдивлявся в моє обличчя.

— Невже в тобі справді немає нічого від неї? — пробурмотів він.

Я знала, про що він говорив.

— Відповідай! Ти відчуваєш щось незвичайне? Тепло? Світло? Хоч щось?!

Я похитала головою.

— Ні, ваша світлосте.

Його пальці стиснулися сильніше.

— Як ти мене назвала?

Я розгублено кліпнула. Раніше я вперто називала його татом, навіть коли він забороняв, але тепер це слово просто не змогло зірватися з язика.

— Ваша світлосте, — повторила я тихіше.

Герцог кілька секунд дивився на мене, а потім різко відпустив.

— Хоч щось засвоїла.

Я опустила голову, приховуючи обличчя. Дивно, як мало потрібно було цьому чоловікові для задоволення. Достатньо, щоб власна донька перестала називати його батьком.

Двері знову відчинилися, і до кімнати зайшов літній чоловік із невеликою шкіряною сумкою. За ним поспішала служниця.

— Ваша світлосте, мене покликали…

— Перевір її, — коротко наказав герцог, указуючи на ліжко.

Лікар підійшов до матері. Обережно торкнувся її шиї, підняв повіки й перевірив пульс. Я мовчки спостерігала за його рухами.

— Мені дуже шкода, ваша світлосте, — нарешті промовив лікар. — Вона померла кілька годин тому. Судячи зі стану тіла, серце зупинилося ще вночі.

— Я й без тебе бачу, що вона мертва! — гаркнув герцог. — Чому це сталося?!

Лікар помітно зблід.

— Її організм був украй виснажений. Наскільки мені відомо, останніми місяцями вона майже не вставала з ліжка. Я припускаю, що…

— Мені не потрібні твої припущення!

Герцог схопив зі столу глиняну чашку й жбурнув її об стіну. Уламки розлетілися по підлозі. Один упав зовсім поруч із моєю ногою. Служниця тихо скрикнула, але відразу прикрила рот долонею.

— Геть звідси! Усі!

Лікар поспішно зібрав речі й покинув кімнату. Служниця рушила за ним, але герцог зупинив її.

— Ти залишся. Прибери тут усе й подбай, щоб тіло вивезли до вечора.

Я підвела голову.

— А мама?..

Герцог повернувся до мене.

— Що?

— Де її поховають?

Він подивився на мене так, ніби я запитала щось неймовірно дурне.

— Це вже не твоя справа.

— Але…

— Я сказав, досить!

Я замовкла. Мені хотілося заперечити, вимагати хоча б гідного поховання для матері, але я розуміла, що нічого не доб'юся. Я вже встигла з нею попрощатися. Тепер залишалося лише сподіватися, що її тіло не викинуть десь за межами маєтку.

— Збери її речі, — наказав герцог служниці. — Те, що має цінність, відправ до головного маєтку. Решту викинь.

Потім він поглянув на мене.

— А ти поїдеш зі мною.

Я кивнула.

— Так, ваша світлосте.

— Принаймні обійдемося без істерик.

У його голосі прозвучало задоволення. Він, мабуть, вирішив, що я нарешті навчилася поводитися належним чином.

— Чого стоїш? Збирайся.

Я озирнулася. Збирати мені було майже нічого. Кілька старих суконь, гребінець, дерев'яна лялька, яку мати колись зробила для мене власноруч, і невелика скринька з голками та нитками.