Розділ 3. Доньки Харпера

«Деякі таємниці живуть не в словах, а в тиші»
За день до прибуття Відьом та Охоронців

Чим швидше Емма крокувала до короля, тим виразніше вона чула голоси. Вона не розуміла, чому посеред дня батько з кимось сперечається і робить це не дуже тихо.

Емма мала взяти підписи у короля на турнір, але голоси, що виходили з кімнати, перекреслили всі думки.

- Хто зараз у Короля? - Пошепки запитала вона у варти біля входу в кімнату батька.

- Ми не бачили обличчя, міс, - так само пошепки відповів їй один з них, - вона була в капюшоні.

– Вона? - Здивувалася Емма. – Тобто це дівчина?

У відповідь був кивок. Варта хотіла щось додати, але Емма наказала замовкнути, підставивши палець до губ.

– Ти міг про мене подумати у цій ситуації! – долинав голос дівчини з кімнати.

- Я вчинив, так само як і ти з нами - тобто огидно, - відповів їй король Карвел.

– У мене не було іншого вибору…

Емма не витримала і відчинила двері, щоб краще чути, про що йде розмова, але зробила це непомітно.

– Не ти один постраждав – я втратила людей, якими дорожила! - Дівчина не кричала, але її голос був різкий. - Ти хоч раз запитав, як я чи що я відчуваю?

Голос був такий рідний і знайомий, що Еммі на мить здалося, що такого не може бути. Її тут не повинно бути.

– Ти почуваєшся чудово – ми все це знаємо. Кинула королівство і поїхала на інший кінець острова до школи Охоронців - вирішила свою дитячу мрію втілити в життя?

- Я вирішила не губити своє майбутнє. Мені запропонували вчитися, і я погодилася, батько. Втратити такий шанс був би моєю помилкою.

- Ти залишив мене одну, - через секунду різко продовжила дівчина. - Я втратила не лише їх, я втратила тебе. Ти ніби не хотів мене взагалі бачити. Я була одна в цьому болі. Ти думав, що мені не було боляче? Ти думав, що я не страждала?

- Твоя головна помилка це кинути свого батька та старшу сестру в такому стані і не з'являтися вдома кілька років поспіль.

- Ти не змусиш мене шкодувати про моє рішення, не смій цього робити! – суворо гукнула дівчина.

У відповідь король Карвел подивився на дівчину з усмішкою, на що вона відповіла

- Добре, - спокійним голосом продовжила вона, - тоді коли ти мене сюди запросив, то я маю повне право керувати Охоронців і стати керівником.

- Ти не зможеш таке повернути. Не забувай, що я твій батько.

– А я твоя донька. Яблуня від яблуні недалеко падає батько.

– Що тут відбувається? - Голосно вигукнула Емма, щоб на неї звернули увагу.

Король не очікував побачити свою старшу доньку тут, але Еммі було дуже цікаво, з ким весь цей час розмовляв батько. Її погляд ковзав по темних складках капюшона, але нічого конкретного не підказувало. Секунди тяглися, і її думки плуталися у здогадах. Але раптом дівчина в каптурі акуратно повертає голову і, нарешті, її обличчя можна було розгледіти. Емма з тисячі її впізнає.

Ліліт Харпер. Донька короля Карвела та молодша сестра Емми, яка втекла з королівства після пожежі.

- Ліліт...?

Старша не могла повірити у тому, що трапилося. Тільки недавно вона отримала листа з тим, що її молодша сестра ніколи сюди не повернеться, але тепер вона перед нею.

– Чому ти мені не повідомила про приїзд?

- А ти спитай у нашого улюбленого батька, - відповіла вона, дивлячись прямо в батьківські очі, в яких не було і натяку на радість, що його діти знову разом.

- І ще, батьку, якщо я сказала - значить все так і буде! Я досягну свого.

Ліліт не чекала на відповідь, не шукала підтримки. У її рухах була сила та впевненість, що їй не потрібно ставити запитання. Вона вийшла як буря, не залишаючи після себе ні сумнівів, ні нерішучості.

Емма знала: зараз не час для з'ясування стосунків із батьком. Вона подивилася на його обличчя, яке було, як завжди, строгим і закритим. Гострим поглядом вона спробувала вирвати з нього хоч якесь пояснення, відповідь на те, що відбувалося, але він мовчав. Не дочекавшись відповіді, Емма розвернулася і рвонула до коридору за сестрою.

***

Кімната принцеси була утопією із розкоші. Високі вікна з важкими оксамитовими шторами пропускали лише тьмяне світло, освітлюючи стіни. У кутках стояли шафи з дорогоцінними речами, а м'які килими на підлозі приглушували кроки. Все навколо дихало величчю, але й робило її особистий куточок відчуттям турботи — тут панувала атмосфера спокою і величі одночасно.

Емма знайшла свою сестру в кімнаті, де та стояла біля вікна і дивилася кудись у далечінь.

– Можна? - Перервала тишу старша.

Ліліт, не повернувшись, тихо відповіла

- Так, звичайно.

- Ліл, що сталося? - Обережно почала питати Емма. - Ти писала, що не приїдеш сюди під час турніру.

Сестра спочатку мовчала, але потім видихнула і неквапом почала свою розповідь.

– Все змінилося за лічені секунди – я зібрала речі та приїхала до вас. Мені набридло, що батько забув свою молодшу дочку. Я стільки чекала на його листи хоча б маленьке, де він запитає про моє самопочуття або де я. Але він і цього не зміг зробити, що вже говорити про якісь глобальні дії.

Емма розуміла її та хотіла, щоб усе було інакше. Вона хотіла бачити знову на обличчі сестри посмішку, але поки що в сім'ї такі сварки цього не станеться.

– У кімнаті, що трапилося?

- Хіба ти не чула? – обернулася Ліліт до сестри.

Очі її були твердими, навіть трохи холодними, але в голосі відчувався той біль, який вона давно навчилася приховувати. Слова виривалися, як ножі, гострі та точні.

- Я не могла ставити під питання своє майбутнє, тим більше після того пожежі. Мені треба було вчитися десь, і коли мені запропонували школу Хранителів, то я думати не збиралася – погодилася та поїхала. Невже я не заслуговувала на адекватне майбутнє, Емма?