ПРОЛОГ

— Зупиніться обоє! Прошу, зупиніться
Виснажено кричала жінка, намагаючись перекричати буревій та зливу, які раптово з’явились літньої ночі. Її бузкові очі нажахано дивились за двома чоловіками, що схрестили мечі серед буйних трав узлісся Прадавнього Лісу. Вона не благала про смерть одного з них, вона хотіла тільки щоб обоє залишились цілими та неушкодженими, але навіть королеві непідвладно зупинити чоловічі ревнощі. Ліріанна втомлено зітхнула і зробила крок вперед, відчуваючи біль у всьому тілі та дивне запаморочення в голові. Вона має дійти до них, зупинити та розказати правду. Вони не вороги одне одному як думають. Важко дихаючи ротом, жінка відчула смак металу в роті та вишкірилась від важкості та злості. Королева обіцяла собі помститися всім причетним, тому незважаючи на зливу, ями під ногами, вирівнявши спину шла прямо до двух розлюченних постатей
— Ти жалюгідне смертне чудовисько думаєш, що зможеш хоч колись зрівнятися зі мною? - прокричав найбільший з них неймовірно гучно, навіть як для духу. Небо від сили його голосу немов затремтіло, а дощ пішов ще сильніше, відчуваючи настрій потойбічної істоти. Король навіть вухом не повів на ці фокуси духа, він похитав головою та взяв зброю міцніше в руці. Роздягнений до нічної сорочки та простих штанів, він був сповнений рішучістю покласти край причині страждань його родини.
Сили були нерівні, що було очевидно: дух народжений з глибин лісу проти короля людей, честь яких він мав захищати. Хоча останній при доброму гуморі першого, міг просто померти швидкою смертю, не доставляючи нікому клопоту, дух хотів погратися. Він хижо провів язиком по верхним зубам, дражнячи людську істоту перед собою. Вони ходили по колу, наносячи одне одному нищівні удари магією та мечем, але ніхто з них так і не починав атакувати на повне знищення іншого. Можливо, вони обоє надіялись, що другий складе зброю, а можливо чекали найкращого моменту для удару.
— Як бачиш, я вже зрівнявся - король мужньо парував сильний удар зверху і сильно відштовхнув духа в людському тілі назад, сплюнувши після цього кров. Лісовий дух не мав плоті та форми, але для поєдинку вирішив предстати в своїй тілесній формі. Чоловік міцно стиснув рукоятку свого меча і прошепотів закляття, що йому дала лісова відьма. Меч одразу загорівся зеленим полум’ям, єдиними чим можна вбити будь яке потойбічне створіння, що живе в лісі. Побачивши на мить страх в очах лісового духа, король високо підняв голову – Вогника злякався?
— Ти мрець - солодко проказав лісовий дух змієподібно висунувши голову. Для зведення рахунків за давнім звичаєм, він прийняв тілесну форму міцного високого чоловіка з темним волоссям, заплетеним в бойову косу. Його засмагле тіло було міцним і дужим, фізична та магічна сила була настільки явною, що будь хто зрозумів би що на його шляху стоїть розлючений могутній дух. Не дивлячись на міцність його стану, від його рухів розходився химерний лісовий туман, зелені очі хижо виблискували на світлі полум’я, а жилисте тіло нагадувало старе дерево з коренями. Вродлива краса, що може вбити десятки лицарів одним ударом по землі, відправ король Ардестор своїх людей розібратися з ним, але це були рахунки вищі за будь яку безпеку та здоровий глузд.
— Вони ж вб’ють одне одного…- прошепотіла жінка із завмиранням серця дивлячись то на одного, то на іншого. Їх розділяли кілька десятків метрів, але чоловіки її неначе не помічали. Ліра закусила губу до крові, коли в черговий раз зашпорталась і ледь не впала від власної слабкості. Зі сльозами на очах, вона дивилась на бій, в якому не може бути переможця. Не для неї.
Один з них був її королем, батьком її дитини та чоловіком якого вона покохала від щирого серця з моменту своїх перших танців. Від самої юності і до цього дня, вона ніколи не бачила його настільки розлюченим та поглиненим гнівом, який засліплював його розум і робив жорстоким. Другий був її нещодавнім відкриттям, неймовірно глибокий та щирий дух завжди супроводжував її в подорожах лісом, поділився мудрістю, досвідом та завзяттям до всього живого. Він був її відрадою, духом лісу, якого вона глибоко поважала та любила як мудрого літнього чоловіка, як власного дідуся, члена її родини. Ліра не хотіла обирати, бо свій вибір вона зробила вже давним давно і смерть одного з них, була б настільки ж болючою, як смерть іншого. Глибоко вдихнувши, вона зібралась із силами подолати останні метри між воюючими народами та пішла вперед, ігноруючи холод та проливний дощ, що бив її по лицю.
— Ти більше ніколи її не побачиш, а зайдеш знову далі своїх кущів і я спалю тебе разом з твоїм лісом - люто прошипів король зблиснувши темними очима і зробив мах смертельним полум’ям в бік противника, вже не жарт розійшовшись. Мечем він володів майстерно, найкраще в усьому королівстві. Відточуючи навички в боях, король Ардестор був непереможним воїном, не раз виходячи живим, коли смерть вже була за його спиною. Відкинувши волосся назад, чоловік важко вдихнув, але не відвів очі від перекошеного гнівом обличчя духа.
На що той криво посміхнувся, відскочивши в сторону і простягнув руку вздовж тулуба, сягаючи своєї природної магії.
— Я тебе тут похороню - спокійно, наче тихий вітер прошелестів дух, закривши очі, коли відчув як сила землі наповнює його людські м’язи для вирішального удару. Будь він звичайною людиною, потрібно було б більше часу та зусиль, щоб здолати самого короля. Хоч люди були для нього лише комахами з надто тонкими кістками та шиями, та цей виявився міцним горішком і дух не хотів це визнавати, проте магія йому знадобилася швидше, ніж він думав.
Дерева гнулись під неприродним кутом вгору, немов затуляючи своєю листвою дощове небо. Узлісся накрила моторошна волога темрява, сама природа на мить замовкла, спостерігаючи за цієї битвою. Король розлючено крикнув та замахнувся мечем, готуючись піти в останній бій за кохану жінку.
— Заодно похорони тут свої людські мрії, почваро - Або він, або його – інших варіантів немає, та хай вона його після цього зненавидітиме або боїться йому було байдуже, це має припинитись. Його очі почали невідривно стежити за занадто повільними рухами бойової сокири. Лісовий дух відкинувся назад, щоб вдарити востаннє своєю бойовою сокирою. Магічна зброя сяяла світло зеленим кольором, ввібравши в себе всю силу землі, лісу та лють його хранителя.
— Ні… Ні-ні-ні! - жінка зірвалась з місця і щодуху помчала до них останні метри, не помічаючи пекучого болю в усьому тілі. Вона має це зупинити, це все сталось тільки через неї. Провина обпікала їй груди та виходила назовні через сльози, але це не заважало їй летіти щодуху далі. Зупинити, треба це зупинити…
— Стійте, благаю! - Ліра не відчувала болю в ногах через незліченні синці та подряпини, не відчувала холодне лісове повітря що обпікало її легені морозним холодом, не відчувала нічого, що зараз було неважливим для неї. Жінка була готова на все, щоб вкласти мир між світом лісу та королем, але все сталося надто швидко
— Відійди!
— Не смій їй наказувати!
  Цієї миті вистачило, щоб сталось надто швидко. Лезо, яке мало вбити в духа або сокира, яка мала перетнути короля – цього вже ніхто не дізнається. У хаосі рухів, магії і сліпучого світла Ліра опинилася рівно між ними.
Здавалось, ніби всі троє зробили крок одночасно, назустріч їй та собі і Ліра майже встигла розкинути руки щоб розборонити чоловіків. Удар був швидким. Зойкнувши від несподіваного відчуття, жінка не зрозуміла що сталось та за секунду відчула гострий біль, що пронизує її груди. Королева розгублено подивилась то на короля, то на лісового духа і тихо застогнала, згинаючись навпіл від болю. На її кремовій сукні, швидко розповсюджувалась червона пляма в районі грудної клітки. Кров, це була її кров, що просочилась крізь тканину, мов дика квітка серед пустелі. Ліра притиснула руку до грудей і зробила крок, який був тепер надто важким. Коліна підкосилися в той момент, коли її підхопив Ардестор на руки, відкинувши меч в сторону. Його обличчя перекосилось від жаху, такого якого вона раніше ніколи не бачила.
— Ліра… Ліра, ні…
Вона дивилась на його обличчя і хапала ротом повітря від безсилля вдихнути. Надто глибоко, надто глибоко щоб це була просто подряпина
— Ард…- насилу вимовши половину імені коханого, вона стиснула його руку на своїх грудях. Жінка намагалася відповісти, розказати йому правду, але голос зірвався на подих. Світ коливався перед очима, мов відблиски сонця на воді. Дух стояв нерухомо, і в його очах уперше промайнуло щось схоже на… розгубленість. А потім — на втрату. Ясність реальності дійшла до його раніше, ніж до людського серця і він безшумно опустив голову, закривши очі
Відчуваючи пульсацію під пальцями від власного серця, Ліра досі не могла зрозуміти що це насправді відбувається з нею, наскільки може бути боляче і холодно в одному місці — Арде… я…
— Тихенько, тихенько… зараз… - чоловік пристиснувся чолом до її чола і стиснув щелепу від напруження. Він вже втрачав близьких на смертному одрі, солдатів на полі бою, та ніколи не дозволяв собі просити чи благати. Смерть невблаганна, це він усвідомив занадто рано і завжди казав, що сльозами смерть не вмолиш. Ні, вона вище за все, вища за його гордість, честь, навіть за все королівство. Саме тому він тут, він прийшов сюди перемогти того, хто заплямував його королівську гідність, був готовий на все заради перемоги, а зараз готовий на все заради поразки якщо це буде означати її життя. Навіть якщо буде означати відпустити її назавжди
  – Допоможи їй - різко сказав він, ледь повернувши голову до лісового духу, але не почув відповіді. — ДОПОМОЖИ ЇЙ - закричав чоловік на все узлісся, створюючи розпачливу луну по всьому лісу – ТИ МЕНЕ ЧУЄШ? ЗАБИРАЙ ЩО ХОЧЕШ, ВРЯТУЙ ЇЇ - сльози котились по його щокам і зараз це був не король, що наказує потойбічній істоті залишити його сім’ю в спокої. Тепер це чоловік який вперше в житті злякався смерті, якій не наказують – Врятуй її… - прошепотів чоловік, щосили благаючи щоб це був сон
— Арде… — Ліра дивилась на чоловіка в розпачі, що не тямив себе від горя і щосили притискав свою руку до її грудей, намагаючись зупинити кровотечу. Вона погладила його по руці великим пальцем і важко зітхнула, раптово відчуваючи дивне полегшення і не відчуваючи більше нічого
— Я знайду… тебе в снах…- прошепотіла вона, в останні секунди пригадуючи їх першу зустріч на балу.
Вони познайомилися тоді, коли вона була лише юною дівчиною з несміливими мріями, а він — принцем, який ще не знав тягарів корони. Їхній перший танець був легким, майже випадковим, але саме той вечір назавжди перевернув два серця. Вона, сміючись, кинула жарт:
«Танець зі мною може тобі лише снитися, Ваша Високосте».
Принц тільки усміхнувся — та усмішка була для неї теплішою за саме літо і відповів:
«Тоді я знайду тебе в своїх снах».
На ранок Ліра прокинулась від стуку у двері. На порозі її покоїв стояла невелика оздоблена скринька, а в ній — букет бузку. Не простого, а такого, що майже світився ніжністю: квіти були зібрані в одну мить, поки зранку ще лежала роса, і пахли так, ніби зберігали шматочок ранкового неба та трепет першого щирого кохання. Історія варта солодких пісень бардів про першу закоханість, але від того дня не було й миті, щоб Ліра не думала про нього, а він про неї. Вона берегла ті квіти, доки останні пелюстки не впали, і навіть зберегла стрічку, якою був перев’язанний букет.
— Ліро, ні… - гірко заплакав чоловік, тихенько похитуючись з нею на узліссі. Він притиснув її до себе так міцно, ніби цим міг повернути час назад, хоча б на хвилину. Дощ стих і стало надто тихо навіть для лісу. Ніби сама природа завмерла від жаху від скоєного злочину
— Я завжди поруч… буду поруч…- вона тихо і повільно видихнула, провалюючись в глибокий вічний сон на руках чоловіка. Її голова м’яко схилилася на його плече. Дощ раптом затих, ніби хтось забрав звук із самого повітря. Ліс завмер немов віддаючи дань тій, що намагалась його захистити найбільше з усіх людей.
Дух опустив погляд. Коріння під його ногами почорніло — він відчував біль втрати гостріше, ніж будь хто з людей міг собі уявити. І в тиші, що настала, він зрозумів: її більше немає. Ліріанна була не просто королевою: вона була тією, кого ліс прийняв, з ким говорив, кого любив як власну дитину. Дух стояв нерухомо, як зламане століттями дерево, що все ще тримається за коріння. Він дивився на королеву, яка завжди приходила до лісу з добром, з повагою… на ту, кого він — хоч і по-іншому теж любив і ця любов мала її вберегти, натомість як любов короля привела її до загибелі.
У тиші, що повисла після бурі, раптом заговорила сама земля. Спочатку це був ледь чутний шелест, подібний до подиху серед трав. Але поступово він став голосом давнім, глибоким, важким як сама вічність.  І цей голос повний болю та відчаю, лунав чітко звучав чітко в кожному куточку цієї землі, проклинаючи її довічно. Коріння під ногами духа почорніло, а земля почала стрімко відцвітати попри буйне літо. Трава в’янула в ту саму мить, як її торкалась чорнота і ставала випаленною. Дерева перетворилися на чорні високі брили кольору вугілля, а каміння ставали порохом на дорозі темряви. Сама сутність лісу, мовила його вустами, виносила смертний вирок всьому живому.
— Ви вбили не тільки свою королеву. Ви вбили мою дитину, своєю отруйною любов’ю, коли моя берегла її всі ці роки – промовив він, — За кров Ліріанни заплатить не твій меч, Ардесторе… заплатить твій людський рід, - він підняв руку, і з землі піднявся фіолетовий туман — колір Ліриної магії, колір самого серця лісу.
– Хай у кожного з ваших нащадків будуть її очі, щоб світ бачив, чию смерть ви несете на плечах.
Фіолетовий туман закрутився навколо королеви, навколо короля, навколо кожного листка на узліссі, вторячи його словам.
– Але жоден з них не пізнає любові, яка здатна зруйнувати світ -
голос здійнявся до реву бурі, – Твій рід ніколи більше не пізнає цього, ви не зможете кохати і ніколи не будете коханими. А як відчуєте хоч щось, то ваші серця розірвуться разом з серцями обранців
Король навіть не повернувся на його слова. Він лише сильніше притиснув до себе тіло жінки, яку любив понад усе. І ліс відповів відповів йому тим самим. Там, де впала крапля крові Ліріанни піднімався ледь помітний фіолетовий блиск, барви Прадавнього лісу, яких раніше в світі людей ніколи не було. І блиск цей увійшов в землю, в коріння, в кожен пагін, залишившись навіки в лісі, в крові її нащадків разом з прокляттям срібного лісу.