Ніч коли все змінилось

​В невеликому містечку жила тринадцятирічна дівчинка на ім'я Софія. Жила вона разом із батьками, маму звали Надія, а тата — Сергій. Сім'я в них була віруюча: кожен день молилися, щонеділі ходили до церкви. Софія дуже любила малювати, але в художню школу не ходила — сім'я в них була бідна.

​Одного разу Софія сиділа в своїй кімнаті. Була вона маленька, похмура, і повсюди були розвішані ікони. Сиділа вона та малювала, за вікном було сіро, ось-ось мав піти дощ. Почула Софія стукіт у двері.

​— Доню, піди відкрий!

​Софія встала з стільця, одягнула капці та пішла до дверей. Прийшовши, вона запитала:

— Хто там?

— Софіє, це я, Андрій. Ти не хочеш вийти прогулятись?

— Зараз, я в мами запитаю.

​Софія відразу зраділа — до неї прийшов її найкращий та єдиний друг. Пробігає Софія на кухню до мами і говорить:

— Мамо! Мамо! Можна вийти прогулятись? Андрій прийшов.

​— Ні, на вулиці похмуро, може піти дощ. Ти хочеш промокнути? А якщо захворієш?

— Ну, будь ласка! Ти знаєш, це мій єдиний друг. Я одягнусь тепліше, візьму парасольку, і якщо почнеться дощ, я відразу піду додому.

​— Я сказала — ні! Тато на роботі, він скоро має приїхати. Ти ж знаєш, вечерю пропускати не можна, чи ти вже забула?

— Ні, не забула. Ми кожен вечір перед вечерею молимось, — зітхаючи, промовила Софія.

— Ну ось, ти сама знаєш, тому ти не можеш піти.

— Ну добре, піду скажу.

​Сильно засмутившись, Софія пішла до Андрія:

— Вибач, я не можу вийти. Мама боїться, що я захворію, та скоро тато прийде.

— Ну добре, завтра тоді погуляєм.

​Софія дуже розлютилася на маму, грюкнула дверми і пішла до своєї кімнати. Впала лицем в подушку, Софія почала плакати. Вона не розуміла, чому мама її не хотіла відпускати — вона знала, що це єдиний друг, який в неї був.

​В пориві гніву Софія встала з ліжка, підійшла до стола, змахнула руками та скинула олівці зі столу, взяла свій малюнок і порвала його. На гуркіт прибігла мама та запитує:

— Що тут сталося!?

— Іди звідси! Ти погана мама, іди!

​Надія дуже здивувалась — раніше з її донькою ніколи такого не було.

— Софійко, доню, заспокойся, будь ласка.

— Іди звідси, ненавиджу!

​Надія змарніла, вона дуже злякалася. Вийшла вона з кімнати та зачинила двері, а Софія далі плакала в подушку. Вирішила Надія зателефонувати Сергію:

— Сергію, ти можеш раніше приїхати? У нас проблема...

— Що сталось!?

— Наша донька... Вона сьогодні визвірилась на мене.

​— Чому? Як це сталось?

— До неї прийшов Андрій, я сказала, щоб вони завтра погуляли, бо, як завжди, ми збираємось всі разом. Вона після цього сильно розгнівилась. Я дуже боюсь, раніше такого не було.

— Та заспокойся. Можливо, перехідний вік, з усіма таке трапляється.

— Думаєш?

— Так, не переймайся, дай їй побути на самоті.

​Весь вечір Софія була в кімнаті. Надія почула стукіт, встала з ліжка та пішла до дверей, поглянула у вічко, а там — Сергій. Надія відчиняє двері і в сльозах обіймає свого чоловіка.

— Любий, я так переживаю за доньку.

— Не бійся, просто в неї такий період. Ходімо зараз до неї.

​Вони пішли до кімнати Софії, але не встигли дійти — зупинились.

— Ти чуєш?

— Що?

— Ніби щось шелестить.

— То, напевно, дощ почався.

​Пішли вони на кухню, поглянули у вікно та здивувались — дощу не було.

— Дивно, а звучало, ніби дощ.

— Можливо, це Софійка щось робить?

— Ну, ходімо перевіримо.

​Стривожені батьки пішли до Софії в кімнату, дійшли до дверей та постукали:

— Софіє, ти тут? Я приїхав, можна зайти?

На питання батька вона не відповідала.

— Софіє, доню, відчини двері! — стривожено сказала Надія.

​— Надю, сходи до вітальні, там в столику біля дверей лежать запасні ключі. Давай швидше, щоб нічого вона не накоїла!

​Надія дуже швидко побігла до вітальні. На півдорозі через щось перечіпається та падає. Швидко встає та дивиться:

— Дивно, а через що я перечепилась?

Дуже здивувалася, бо, як виявилось, нічого там не було.

​— Надіє, давай швидше! — стривожено крикнув Сергій.

Надія підбігає до столика, дістає ключі та швидко повертається.

— Чому ти так довго?

— Я через щось перечепилась, я навіть не знаю через що...

— Добре, на це немає часу.

​Сергій встромив металевий ключ в двері та почав його провертати. Тільки замок повернувся та пролунало клацання, мати швидко відчинила двері. Вони бачать, що Софія стоїть на колінах на підлозі, покритою ковдрою, та щось шепоче до ікони, яку тримає в руках. Батьки зітхнули з полегшенням.

​— Ох, вона всього лиш молилася, — промовив батько.

— Ось бачиш, а ти хвилювалась. Це звичайний перехідний вік.

Мати не зовсім, але заспокоїлась.

— Доню! — покликала її мати.

​Але Софія ніяк не відреагувала, а далі продовжила щось шепотіти. Мати стривожилась та трохи розізлилась за те, що Софія так відноситься до неї. Надія підходить до доньки та стає перед її лицем.

— Софіє, ти не чула, як ми тебе кликали?

​І тут різко почалось щось страшне. Здійнявся сильний вітер, пішов великий дощ та страшно гриміло надворі. А сама Софія відкрила очі, подивилася наверх та нелюдським голосом засміялася. Її сміх не був схожим на звичайний дитячий, а на якийсь пронизливий, грубий та нелюдський. А її очі були ніби неживі та нелюдські, а їх колір був, ніби густа кров.

​Мати впала від переляку, схопилася за підвісний хрестик, схопила поруч лежачу ікону та почала молитися. А батько побіг до своєї кімнати по святу воду. Софія встає на ноги та говорить до Надії:

— Рівно через шість років.

​Промовивши цю фразу, Софія втрачає свідомість. Прокинулася Софія вже в лікарні, поруч були її тато та мама.

— Де я? — промовила втомленим голосом.

— Доню, ти в лікарні, ти спала два дні. Ми дуже боялися за тебе. До речі, ці два дні Андрій провідував тебе. Він і зараз тут, за дверми. Гукнути?