Розділ 24

Минуло два роки.

– Я казала! Я тобі казала, а ти – порожня макітра, не слухала мене! – Христя голосила, стираючи туш з мого ока, мов це не мене обхляпала автівка у перший робочий день, а її. 

– Я тобі ще раз кажу – не треба було влаштовувати скандал! 

– Треба! Раптом там – мільярдер якийсь був? Ти що романів не читаєш зовсім? Там ж навіть схема дієва – тебе обливає з калюжі дорога тачка, ти втрачаєш свідомість, мільярдер вискакує і рятує тебе. Ти влаштовуєш скандал, він в знак вибачення кличе тебе на побачення, ти його клеїш. А там – любов, подарунки, весілля і все таке! Тільки обовʼязкова умова – дівчинина повинна бути невинною! А ти що? – а я що? Тицьнула водієві середнього пальця та й пішла собі далі. От тільки Христя це з вікна побачила і налетіла ще до того, як моя нога ступила за поріг редакції. 

Не бажаючи слухати її лекції зі зваблення, забрала серветку і відвернулась до дзеркала. Теж мені, помічниця. Як не можеш допомогти – то не заважай.

Перший робочий день минув доволі позитивно. Я встигла проклянути світ лише 15 разів та пошкодувати про переїзд лише тричі. Чи то часу не було, чи мені справді тут подобається більше, ніж у “Житомирському віснику”, де я протрималась менше року та втекла, навіть не дочекавшись своєї трудової назад. Ось якраз десь з дня на день мають поштою вислати. Як згадаю ті “гостросюжетні” статті, про трійню, що жінка народила у 55. Або історію того, як пан Михайло приймав телят під зливою.. так і спати тягне. Тут же обіцяли тримати мене в самому епіцентрі подій, не давати нудьгувати. І я справді не нудьгую. Лише з ніг валюсь.

– Маріана, залишся, – редакторка визирнула зі свого кабінету якраз тоді, коли я подумки вже лежала в Христі на канапі та скинула ті обридлі туфлі. А вона казала взувати кеди!

– Так, Мальвіно Іванівно, викликали? – білявка, у стилі ранньої Брітні, але з виглядом Брітні теперішньої, втомлено поглянула на мене і перевела погляд на стілець біля її столу.

– Сідай, дівчинко. Ти пробач, що я тебе про це прошу, але більше ніхто не погодиться, – щось мені вже цей початок не подобається, – Нам треба інтервʼю взяти в одного актора, – дежавю. Ой, яке ж в мене погане передчуття. Ой, щось в мене вже серце болить, як уявлю, – Він – важка людина. Але вибору немає. Всі на своїх проектах, у кожного вже своя тема. А нам замовили статтю для піару нового серіалу, де цей йолоп знімається в одній з головних ролей. Тож, ставлю тебе на інтервʼю, завтра о 10 ранку. Адресу та всю інформацію я тобі на пошту скинула. Ти йди додому, виспись та вранці їдь одразу туди. І прошу – візьми з собою заспокійливе. 

На ватних ногах я вийшла з кабінету редакторки та дістала з кишені телефон, що вже майже здох. І тільки-но я відкрила лист, як встигла побачити геть незнайоме обличчя та імʼя. І мій гаджет не витримавши цього, пискнув та вимкнувся. Це був не він.

– Навіть телефон тебе не витримує, падло ти кучеряве, – пробурмотіла сама до себе. Бо очікувала побачити там його. Хотіла зустрітися.. але це ж очевидноо, що таких співпадінь не буває.

Про Стаса я знала багато. Не те щоб я шукала.. не те, щоб я гуглила. Не те, щоб я моніторила його соцмережі щодня, протягом півріччя від його відʼїзду. Просто було цікаво. 

Виключно цікавість.

Пів року тому в нього почались стосунки. Кажуть, це не правда. Але його бачили з якоюсь дівкою. Кажуть, що це просто колега зі зйомок, але ця інформація утвердила мене у думці, що всі його повідомлення, які він слав протягом цих двох років і мій ігнор – правильна реакція на такі події.

І з того часу я майже припинила сталкерити його в соцмережах. 

Але він так і не припинив писати. Та останні пів року я не відкривала його листів, що щодня приходили на пошту. Пора закінчувати з цим невдалим спогадом про давнє літо.