Розділ 22

Стас.

– Хлопче, я не знаю про кого ви, але тут така не живе, – бабуся, з янгольським виглядом, але з диявольськими вогниками у погляді, стисла в руці ціпок, мов уже примірялась куди мене ним тріснути, – А ти взагалі чий будеш? Ходиш тут такий весь з гіпсом. Може ти маніяк? Ти якщо маніяк, то краще йди! В нас тут Вадимка, він служив. Зараз як позву, він тебе бігом спровадить! – у підтвердження своїх слів, бабуся тріснула ціпком на землі, поряд зі мною та поглянула так, мов я тут досьє на мешканців збираю, а не запитав чи Марі живе у цьому підʼїзді.

Так ні з чим, я й повернувся назад на орендовану квартиру, готуватися до вистави. Міхаель просив не виглядати завтра на премʼєрі надто щасливим і за можливості не спати зо три дні. І я б мав відмовитися та послати все це до біса. Повернутися до Києва, спробувати свої сили у чомусь іншому. Може на кастинги у серіали походити.. але тут мені хоч обіцяли гроші. А вдома. я не знаю як батькам в очі дивитися після всього, що відбулось. Вони коли дізналися що мене звільнили з театру, то мама ледь до лікарні не потрапила, а батько армією пригрозив. Може й справді в армію піти? Може хоч там не буде Голубки і її проблем, що ходять слідом, щойно дівчина зʼявляється на горизонті. Але знаючи цю невгамовну – я не здивуюсь, якщо її в армії зустріну! А звідти вже не втечеш, це вже стаття. 

Замкнене коло. Ця дівчина – моє прокляття. От як зʼявилась тоді біля театру – так все шкереберть і полетіло. Може піти в церкву? Чи до відьми якої, прокляття те зняти?

Так за пошуками відьом, мольфарів та ворожок, я і провів останній день перед премʼєрою. Знайшов з десяток. Але перші пʼять працювали лише з жінками, ще дві шукали зниклих, декілька знімали порчу, але писали, що після них буває ще гірше. А інші на моє повідомлення про “Проблеми з дівчиною” відписали, що “Відремонтувати горобчика” не можуть. Якого “горобчика” вони не уточнили, а гугл відповіді не дав. 

Ранок почався, як завжди в театрі – репетиція перед виставою, грим, фінальний підгін костюмів аби ті сиділи ідеально. Але на відміну від мого колишнього художнього керівника, Міхаель бігав по гримерці у білому халаті з пір'ям, який одягнув на чорний костюм зі стразами та кричав на нас, мов ми – останні довбні на цій грішній землі. Він  заборонив нам їсти від самого ранку, заборонив нам пити каву і дозволяв лише повторювати текст.

Якщо я переживу цю виставу – забираю гроші та їду геть. Досить з мене цього всього. 

– Так, Отелло! – відклавши текст на гримерний столик, поглянув на нього. Казати, чи не варто? Ай, біс з ним.

– Міш, це не та пʼєса. Отелло – це з Отелло і Дездемони.

– Клавдій, тебе не запитують! – демонстративно махнувши рукавом халата та розсипавши частину пір'я на землю, він поглянув на нас усіх. На мене, Бориса, у вигляді Офелії та ще кількох нещасних. Що ми тут всі робимо, господи? Ми виглядаємо, мов жертви автокатастрофи. Але його задоволена посмішка наштовхувала на думки про його погане психічне здоровʼя, – Ви сьогодні всі такі прекрасні. Я так пишаюсь вами! Ми зможемо.

3 години по тому.

– Ви – кляті дегенерати! – Міхаель, якого заплювали уже в першому акті, ходив по сцені, поки ми сиділи у першому ряду та спостерігали за його припадком. Жоден з глядачів не дочекався до кінця. З 15 глядачів, 10 пішли у перші 20 хвилин вистави. Перші 5 дочекались закінчення першого акту та в антракті злиняли. І тепер наш “режисер” поливав нас нечистотами, адже проблема, звісно, не в тому, ЩО він поставив, а в нас.

– Нам оплати чекати сьогодні, чи на картку вранці прийде? – подумки прикидаючи чи встигну на останній потяг, запитав у хлопця. але той лише знову трусонув халатом в пірʼї та почав верещати з новою силою. Ось це то легені в людини! Може плаванням займався? 

– Яка оплата? Ви – імбецили, що розвалили моє геніальне, прогресивне творіння! Мені тепер треба.., – але договорити він не встиг. Хтось увійшов у зал і Михайло замовк. Його обличчя викривила гримаса якоїсь злої, божевільної посмішки. Він обсмикнув руками, оздоблені пір'ям та надто високим голосом запищав, – Ми ставитимемо Кармеліту! За серіалом!

Озирнувшись, я побачив те, що остаточно добило мене. До нас прямував циганський барон. В найгірших традиціях сюрреалізму – в машиновій сорочці, обвішаний золотом, з масним волоссям та золотими зубами. Огрядний, він йшов у блискучих чорних штанах та розглядав нас, мов ми – товар на вітрині. А потім зупинився біля першого ряду та пригладивши чорне волосся, підморгнув. Здається, мені.

– Підходить. Будеш у нас номери з конями ставити.

Марі.

Додивляючись прекрасний сон про те, як я отримую Пулітцера (мій улюблений сон), відчувала таку радість та гордість за себе, що навіть не одразу зрозуміла чому у когось із запрошених дзвонить телефон. Який невіглас не вимкнув звук? Це що за неповага? Це чому у моєму сні хтось не поважає правил? Але звук ставав все гучнішим. І гучнішим.

І коли я вже була готова розплакатись, різко прокинулась. 

“Козел патлатий”

А йому що треба о 7 вечора? Я лишень до 8 ранку додивлялась серіал і тільки об 11 ранку спати лягла! 

– Слухаю.

– Марі, – ледь чутно промовив хлопець, від чого я навіть тривожитись почала. В нього голос приємний і говорить завжди нормально, не гучно і не тихо. А тут ледь не пошепки, – Мене Міхаель циганам продав. Я не знаю де я. Можеш щось зробити?