Розділ 21

Марі.

Прийшовши додому, намагалась не думати ні про Стаса, ні про нашу дурну розмову. З одного боку – мене не повинні були зачепити його слова про наче б то переслідування, мала б уже звикнути до того, що він ідіот і розмовляти з ним взагалі не варто. А з іншого боку – як дівчину мене ображає те, у чому він мене звинуватив! Бачте, переслідувала я його! Бігала за ним! Та хто ти такий, щоб я за тобою бігала? Більше взагалі не буду звʼязуватись. От статтю дороблю, вигадаю якусь трепетну історію про те, як мамця відвела його у дитинстві до театру і він закохався в нього так сильно, що життя не уявляв, і все. Хоч і хочеться трішечки так підісрати, написавши, що він – сатаніст і адепт БДСМ, але тоді мені мозок виклюють за таке. Тож, ідеалізуватиму по-максимуму.

Телефон розривався від чиїхось дзвінків, а враховуючи, що за вікном уже темна ніч – це може бути лише Христя. Пробач, подруго, але зараз не до тебе. Ще нахрін пошлю на емоціях. Після того, як вимкнула звук, не зважаючи на те, хто телефонує, повністю поринула у написання. Поринула, аж поки сповіщення на екрані ноутбука не спливло, що мені хтось настирно пише у соцмережі. І це була не Христя. Краще б уже Інна писала, щоб позловтішатись!

"А скинеш мені фотки?" 

Нахабна кучерява морда дивилась просто на мене з екрана. Він що тут забув? Чого хоче? Мало крові моєї попив?

"Обійдешся"

"Я за законом маю право на свої фотки"

"Ти не заперечував, коли я їх робила і не забороняв. Камеру у мене не відбирав і я не чула, щоб ми обговорювали терміни, за які я повинна віддати знімки, тож повзи назад у своє болото"

Він довго мовчав. Мовчав, аж поки не надіслав якесь придурошне фото. Сидів на дивані у якійсь пошарпаній життям та часом кімнатці, у великій футболці, що аж надто сильно підкреслювала те, наскільки сам хлопець худий. Кучеряве волосся тепер було причесане та він виглядав, мов кульбабка. І очі. Такі сумні, губа закопилена, гіпс направлений просто у серденько, намагаючись його розбити. І підпис "Подивись на моє страждання. Я ж не переживу, якщо не побачу як виглядаю".

Обдумавши та зваживши усі "За" та "Проти", виявила, що аргумент "Він буде й далі слати свої жалісливі фотки" виявився сильнішим. Скопіювала посилання на файлообмінник, куди завантажила фото та надіслала його посилання. Заодно додавши статтю.

Він знову мовчав. Ну хоч фотки не слав. Відформатувавши статтю та додавши туди фото, надіслала на перевірку кураторці та зі спокійною душею пішла до ванної. Багато апельсинової піни та ефірні олії у гарячій воді – саме те, що мені потрібно. Пролежавши там близько години, вийшла щасливою та оновленою. За вікном була уже темна ніч, світ спав. І лише я, мов та сова, спостерігала, як за вікном ледь-ледь ворушаться крони дерев, які розбурхує слабкий вітер.

Взявши телефон до рук, хотіла увійти у соцмережі. Але на екрані світились десятки повідомлень від Стаса. Ну чого йому знову? Фотки скинула, хай відвалить. Якщо стаття не сподобалась, то це його проблеми. Не потрібно було бути таким придурком, можливо, я б і запитала у нього реальні підстави чому він став актором. Але потрібно ж відсортувати те сміття, що він надіслав. Відчинивши, побачила якісь відео. Він що мені скинув? Тільки б нічого не пристойного не було!

Але там були відео.. десь 15-річної давнини. Малі діти. Багато, дуже багато малих дітей. Вони щось робили. Чорт, та це ж вистава у дитячому садочку! І одного з малих я впізнала – кучеряве, беззубе маля. Він грав дідуся! Святі макарони! Та це не просто вистава, це ж ціла опера! 

Додивившись 10-хвилинне відео, помітила припис до нього "Мій дебют. Тут мені 5!". Далі йшли відео зі школи, відео з дитячого театру, потім концерт музичної школи. Це все мило, але мені на біса ця інформація?

"Якщо ти хотів отримати неупереджену критику – то тут я цілковитий профан"

"Ти ж писала, що я закохався у театр. Частково так і було. От хотів показати тобі свій творчий шлях"

"Ну.. вітаю" – що ще писати я не знала. якийсь чувак причепився до мене ще у Києві, а тепер і вдома, у Житомирі, спокою не дає. Як я маю реагувати? Розповідати що це – вершина моїх мрій – побачити дитячу постановку?

"Марі, а хочеш погуляти?" – відклала телефон. Він точно маніяк. Хворий і небезпечний для соціуму. Ну його нафіг. Жила без нього стільки років і ще довше проживу. Головне – не відповідати.

Стас.

Вона мовчала. А я тільки вирішив нормально поспілкуватись. Без загонів і свого бажання стати популярним та відомим. Думав, що зацікавив її як людина. Але і Маріана була людиною не простою, як виявилось. Тому і мовчала.

"Приходь на мою виставу" – написавши час та місце, очікував що хоч на це зреагує. А там після вистави, зможу запросити кави випити. Поговорити. Дівчина вона гарна, як зрозумів – теж натура творча. Може й вийде.. подружитись.

Але у відповідь мені прийшла відмова.

"Не встигну новий плакат намалювати, тож вимушена відмовитись"

І тиша. Знову тиша.

Нічого, завтра – новий день. Завтра можна спробувати сходити у той двір та запитати у сусідів, чи не підкажуть з якої вона квартири.