Розділ 17

Марі.

– Машунь, треба! – одногрупник, а за сумісництвом друг, Вадим, підштовхнув мене до дверей, за якими сидів наш куратор. Що йому могло знадобитись від студентів випускного курсу 5 серпня? От цього не знав ніхто, але мене, як старосту пхали на амбразуру грудьми, поки інші тиснулись по кутках, розуміючи що не поцікавитись як останні у житті канікули проводимо, нас запитати хочуть.

Постукавши та отримавши дозвіл увійти, востаннє оглянула усіх присутніх поглядом, подумки заповіла, щоб мою колекцію дармовисиків у вигляді гномів з Білосніжки, віддали Христині, увійшла. Олександра Олегівна, наша кураторка та у минулому, широко відома у вузьких колах журналістка, посміхнулась своїми відбіленими зубами, кольору молодого дикого унітаза, та запросила сісти. Внутрішні органи пішли кудись на перший поверх, а я так і залишилась на четвертому поверсі своєї Альма-матер, під прискіпливим поглядом куратора.

– Маріаночка, твоїй групі випала велика честь, – чорт, з цього, зазвичай, починаються усі проблеми у житті студентів. Їм випадає честь. А потім випадає честь пройти курс психотерапії, після взяття інтервʼю у пенсіонерів, що їдуть кудись у маршрутках о 6 ранку, а потім випадає честь це інтервʼю представити. Тож, нехай пробачать мені одногрупники, але я братиму інтервʼю у своєї бабусі! – Ви повинні будете взяти інтервʼю, – ну от, а я що казала? Зараз буде лекція про те що помідори, щоб ті скисли, подорожчали на 20 копійок, – у театральної трупи. Трупа не стандартна, це – нове бачення класики. І ти, як староста, будеш брати інтерв'ю у виконавця ролі Клавдія. 

– А ставлять ці креативники що? – було байдуже у кого і що там гратимуть, адже не пенсіонери, як було минулого року і на тому добре. Та й від театру мене не перетіпує уже. Від останнього походу туди минуло півтора місяця, уже й заспокоїлась навіть.

– Гамлета. Але у Гамлета бере інтервʼю Інночка, – ну звісно. Я ледь стрималась, щоб не закотити очі. Інночка, лише так, а не інакше – донечка нашої кураторки. Її протеже, а також елітний клас серед пролетаріїв. Інночка, це як ясне сонечко серед темряви, це як морський бриз у пустелі, це як елітне ігристе вино на полиці з дешевим пивом. Вискочка самозакохана, одним словом! Але моє діло маленьке – прийти, розпитати, можливо, завести кілька знайомств та звалити. 

– Без проблем. Його вам як – письмово, чи оператор з нами піде? Для газети чи телебачення?

– Газета. Студентська газета. Інночка домовилась з газетою і з режисером, – боже, та всім і так ясно, що домовилась далеко не Інночка, але кого це хвилює? От і мене не хвилює! На першому курсі – хвилювало, а потім стало так байдуже, коли Інночці відмовили у проходженні практики на телебаченні. Аж на душі радісно стало, коли побачила її перекошену мордочку, що проходила повз мене. 

Попрощавшись і пообіцявши, що усе зробимо як Опра заповідала, вийшла з кабінету, передавши естафету наступному, а сама поплелась додому, додивлятись серіал та готуватись до інтервʼю. 

7 серпня о 10.00 я стояла під будівлею монотеатру і не розуміла що я тут роблю. Це ж монотеатр, тобто для одного актора, якщо що. Тут ставитимуть Гамлета? Декілька людей? Чи ми будемо інтервʼювати одного й того ж актора усі разом? Та він бідолашний останні крихти розуму втратить! Якщо ще цього не зробив.

– Доброго дня, я на репетицію Гамлета! – посміхнулась білетерці, поки та виходила зі свого закапелка, поправила на голові шовкову хустинку, якою обвʼязала волосся, замість обідка, щоб воно не лізло у очі, під час роботи, ще раз оглянула себе у дзеркало – усе на місці. І була сукня у дрібну квіточку на місці і згорілі на дачі плечі, поки обривала перець, теж на місці і навіть блокнот та ручка на місці. А білетерка все ще не вилізла з огорожі, що була споруджена з дешевого ДСП. Подолавши усі перешкоди, Одіссей повернувся додому. А білетерка вилізла зі свого куточка та провела мене на місце репетиції.

– Он туди, доня. Ти тільки не нервуйся, я ж все розумію, робота потрібна, а гроші, вони як-то кажуть, не пахнуть, – вона якось співчутливо поглянула на мене, а потім розвернулась до порожньої сцени та заволала, – Міхаель, я тобі Йоршика твого привела! – і пішла. А я стояла і не розуміла що це щойно було? Що це в біса таке відбулось, хто такий Міхаель і якого це біса я – йоршик?!

На сцену вийшов доволі дивний кадр, що волочив за собою.. Стаса. Одягненого у яскраво-рожевий штанний костюм, на височенних підборах. Господи, куди я потрапила? Повільно йдучи назад, мріяла злитися зі стінами. Може впасти і залягти десь між рядами? Між кріслами, вони підуть, а я тоді якось вилізу? Але чорт! За пів години прийде Соня – моя одногрупниця і вона точно мене помітить! І тут, як у вповільненій зйомці, Стас підіймає голову. Наші очі зустрічаються, його симпатичне (чорт, це коли я почала вважати його симпатичним?) обличчя викривлює гримаса гніву. Він вириває свою руку у цього дивного хлопця та йде до краю сцени, а я все ще надто близько до неї, від чого стає страшно.

– Стас, премʼєра за три дні, а ти ходиш на них, як паралізований коник! – кричить йому у слід хлопець.

– Ти! – кричить Стас, а потім його нога підвертається на тому клятому теж рожевому босоніжку на шпильці і він летить зі сцени!