Розділ 15

Стас.

Я її убʼю! Я клянусь, що зверну її шию! Я відірву її дурнувату порожню кучеряву голову! Як?Як в біса вона змогла мене знайти? Яким чином ця ненормальна опинилась у Житомирі? А я уже заспокоївся.. навіть зміг пройти кастинг у цю виставу, ледве відкараскався від образу танцюриста гея, і тут знову вона! Ну от за які такі гріхи? Я що у минулому житті котів убивав? Чи бабусь через дорогу не переводив? Де я встиг так нагрішити, щоб життя так жорстоко мене карало? А як усе добре починалось – затвердили на роль, я домовився з хлопцями, щоб вони поки взяли відпустку, мав повернутись з гастролей та ми хотіли піти на кастинг до одного продюсера, щоб нарешті, випустити перший альбом! І на тобі! Знову вона! Ця Голубка – точно не добрий знак. Щойно вона зʼявляється на горизонті – чекай біди. Біда не приходить сама, вона приходить за ручку з нею! Та я не здивуюсь, якщо на старості по мене прийде не кістлява стара з косою, а ця відьма з черговим плакатом! Той триклятий плакат же мої колеги підібрали і повісили у гримерці! Як нагадування про мою ганьбу! Ненавиджу її!

Заледве дочекавшись антракту, навіть не скидаючи костюм, побіг до фоє, бажаючи зʼясувати якого біса вона хоче! Хоче грошей? Я віддам усе, що у мене є! Кредит візьму, нехай лише відчепиться! Хоче автограф? Може на побачення сходити, щоб нарешті відчепитись – та я на все згоден! Тільки б відчепилась і більше не переслідувала мене. Сил моїх більше на це немає. Щойно бачу у натовпі кучеряву дівчину, приблизно її зросту – у мене цілком серйозно око сіпається! 

Помітивши, що вона стоїть біля вікна та розмовляє з якоюсь жінкою, вирішив діяти одразу. Часу не так багато, тож краще одразу. Це як зірвати пластир – секунда і все!

– Доброго дня, ми могли б поговорити? – навмисно не залишаю часу для відповіді та схопивши її за лікоть, тягну убік. Але вона дивиться на мене так, мов от-от знепритомніє, мов вона налякана. Страшно тобі, так? Це мені уже страшно!

– Ой, а ви ж актор! А можна з вами сфотографуватись? – жіночка, що стояла поряд з кучерявою, йде слідом, поки я волочу маніячку кудись, де на нас не заглядатимуться.

– Не можна. Вибачте, але у мене серйозна розмова з цією дівчиною, – сподіваюсь, вона зрозуміла. Тільки б не пішла слідом. Дотягнувши її до сходів на 3 поверх, увійшов у нішу, що приховувала нас і відпустив її руку, перегородивши шляхи відступу, – Чого ти від мене хочеш? Давай розберемось одразу – скільки?

– Що? – ой, свята невинність! Та це тобі у актори потрібно було йти, дитинко! Навіть я повірив, хоч за час роботи бачив такі реалістичні сльози та страх, що навіть вівся на це. Але не зараз! Мене не залякаєш цим усім, не проведеш! Я – Станіслав... вона замахується та дає мені ляпаса, не давши навіть думку закінчити, а потім починає кричати, – Рятуйте!!! Рятуйте! Честі позбавляють! Маніяк! Рятуйте!!!!

10 хвилин по тому.

– Стас! Це перейшло усі межі! – режисер дивиться на мене, як на шматок лайна. Воно й не дивно! Доблесні сторожі дівочої честі постарались! Щойно ця хвора почала кричати, до нас збіглися усі! Як лише вичислили де знаходимось? Хоча, її голос, мов та пожежна сирена! Хотів би не почути, а фігу тобі! От і сиджу, з оком, що запливло так, що нічогісінько не бачу, розбитою губою та відчуваю що по ребрах теж отримав знатно. Добре що хоч поліцію не викликали. Лише режисера, директора театру, контролерів, білетерів, відповідального за охорону праці, що пригнався з вогнегасником, завгоспа з метровою лінійкою у руках, саме цією лінійкою, деревʼяною, добротною, я отримав по ребрах, а ще, здається, кількох мужичків, що мені у дідусі годяться. От усе це славне панство і почало мене гамселити та заспокоювати "бідну дівчинку", щоб їй жилось добре! Стерво вона, а не бідна! Дурна, тому і бідна!

– Я нічого не робив. Я хотів поговорити просто.

– Мене це не цікавить! Ти звільнений! Все. Шукай роботу де хочеш, але рекомендацій я тобі не дам! Ще не вистачало повʼязати своє імʼя з гвалтівником!

– Та я не робив нічого! – на наш крик збігаються колеги, що от-от повинні вийти у 2 акт.. але без мене.

– Мене це не хвилює! Ти дискредитував себе! Ти принизив та підставив нашу трупу! Забирайся! Трудову забереш, коли ми до Києва повернемось. І костюм здай.

Вийшовши з кабінету, озирнувся довкола – стоять, чорти б їх драли! Стоять усі, хто бачив, як я тягнув її туди і ніхто не сказав, що дівчина йшла добровільно! Ніхто, навіть бабця, що стояла і дивилась на нас, поки ми розмовляли, ані слова не сказала що я не розпускав рук! Ненавиджу! Нехай ти тільки потрапишся мені на очі!

Віддавши костюм та переодягнувшись у нормальний одяг, вийшов з гримерки, востаннє поглянувши на рідні залаштунки. У кожному місті вони інакші і в той самий час, у кожному театрі ти як удома. 

– Я перепрошую, – чийсь писклявий голосок ріже слух, але я надто злий. Надто засмучений. Я, чорт забирай, з мрією всього життя прощаюсь!

– Перепрошуй, мені то що? – не озираючись, йду на вихід, коли попереду мене виникає високий і худий, мов очеретина, хлопчина. Він зміряє мене поглядом і прищулившись, посміхається дивною посмішкою. Ні, посмішка не зловіща чи що.. просто щербинка між зубами така, що закладаюсь, соломинку можна впхати і місце залишиться.

– Слухай, тобі робота потрібна?

– Хлопче, не лізь, а? Яка до біса робота?

– Актором, – він простягає мені руку та продовжує говорити, – Я – режисер приватного театру! Ну як режисер.. ну як театру.. коротше, мені потрібен актор. А тобі потрібна робота?