Розділ 10

Марі.

– Як у Житомирі? – сон, як рукою зняло. Чорт забирай, це що за такі приколи? Це як розуміти? Це навіщо таке робити?

– Та жартую я, – він розсміявся у слухавку, а мені кортіло убити когось. І я навіть знала кого конкретно! Його і Христину, що дала мій номер!

– Не смішний жарт, Кость, мені рано вставати, – хотіла уже класти слухавку і вимкнути телефон, але він знову заговорив.

– Пробач. Просто хотів поговорити з тобою. Твоя подруга сказала що ти ні з ким не зустрічаєшся, от і подумав що ти будеш не проти поспілкуватись, можливо десь перетнутись і кави випити. Ти не подумай, я нормальний. Не псих, щоб їхати у сусіднє місто не попередивши. Я ж не пропоную тобі зустрічатись.. поки що, – якийсь неприємний холодок пробігся шкірою від цього його "поки що". Не те щоб хлопець був якийсь підозрілий. Просто.. ну от не лежить у мене до нього серце і все. Навіщо витрачати час на того, кого не сприймаєш як хлопця? Так, розумію що побачившись 2 рази у житті і не зрозумієш що відчуваєш, але має ж щось тьохнути? А тут не тьохнуло. Просто хлопець, що допоміг вибратись з вокзалу та прикрив мій спраглий до пригод зад, от і все.

– Давай не будемо зачіпати теми про "поки що", добре? – намагаючись якомога делікатніше натякнути йому на те що нічого не вийде, побрела у кухню, заварити мʼятного чаю. Після таких жартів уже і спати не хочеться. Може хоч заспокоюсь.

– Як твій день минув? – щось я не зрозуміла. Це з яких пір ми перейшли на той рівень спілкування, щоб обговорювати таке? У мелодрамах, зазвичай, про таке запитують коли ви пара.

– Дуже добре, – не знаючи що ще відповісти, ляпнула я, шукаючи за що зачепитись поглядом, аби не думати про можливі наслідки цього "спілкування". Чомусь, не хотілось. Абсолютно не хотілось розмовляти з ним. От просто як коли мама змушує привітати тітку, яку ти бачила двічі у житті, та й те один раз перебуваючи в утробі матері, з днем народження. 

– Маш, – і знову Маша! Та щоб тебе! Та не Маша я!

– Кость, я не Маша, я – Маріана. Це різні імена, прошу не плутай, – мамо, ну от навіщо ти назвала мене так? Ну не могла як усіх дітей – Катею, Лізою, Світланою. Ні, потрібно було мене назвати так, щоб усе життя переправляти людей. Добре хоч що не Даздрапермою.

– Пробач.. не знав. Твоя подруга сказала що ти – Маша, а на вокзалі ти і не представилась, – ну от, тепер мені вже соромно за те що зірвалась. І правда не представилась.. але чому я взагалі мала представлятись, якщо не збиралась з ним зустрічатися більше? Навіщо? В чому сенс?

– Все нормально. Просто не називай мене Машею. Я вже просто задовбалась Христю переправляти і змирилась, що для неї я Маша. 

– Які у тебе плани на завтра? У мене вихідний.. могли б зустрітись.

– Ти збираєшся їхати до Житомира, заради того, щоб зустрітись?

– Ну а що у цьому такого? Ти мені сподобалась.. от і подумав, – дідько, думати точно не твоє.

– Кость, давай серйозно – ми не пара. Ані ти мені, ані я тобі. Хочеш дружити – нумо дружити, але ось цього всього щодо "сподобалась" і все таке – не потрібно. Добре?

– Добре, – було зрозуміло, що йому мої слова не сподобались. Особливо добре зрозуміло з того, як він зітхнув, але зробити з цим я теж нічого не могла. Мама завжди каже "Дати шанс собі і іншим", але я твердо знаю що цього самого шансу якраз-таки давати не варто, адже тоді боляче буде тому, кому я його дам. Нічого не вийде. Я знаю свою натуру – не створена я для усіх цих романтичних штук. Я значно прагматичніша людина, не здатна усі ці "високі почуття", тож не варто забивати йому голову надіями на краще, адже розумію що буде боляче уже йому. У 9 класі я намагалась зустрічатися з хлопцем, бо так треба. Бо усі уже ходять парочками, а я ходжу на літературний гурток, підготовчі курси для вступу та на танці. Потрібно було ходити за ручку з хлопцем, щоб не стати обʼєктом насмішок. Але нічим це не закінчилось. Коли я вчергове зрізалась – хлопець просто розлютився і порвав зі мною. Сліз чи смутку не було, навпаки – полегшення. В універі теж намагалась, навіть дійшло до поцілунків та затискань по кутках, от тільки мені було бридко від чужого язика у своєму роті і від його рук на своїй талії, що намагались переміститись на мій зад. Тоді теж просто ігнорувала, аж поки він не відчепився. Тому і зараз знаю, що не торкне мене від нього, то навіщо щось робити, якщо усе знаючи наперед приречено на провал? – Але по-дружньому ми ж можемо зустрітись? – вирвав мене зі спогадів Костя.

– По дружньому – можемо. Але попереджаю – якщо твої кінцівки поповзуть не туди, куди потрібно – я тебе швидко нокаутую, – у слухавці почувся тихий смішок і я трохи розслабилась.

– Навчиш кількох прийомчиків?

– Навчу, а то причепиться до тебе хтось на вокзалі, а ти там увесь такий беззахисний стоятимеш, – тепер хлопець уже відверто сміявся, а я собі уявила цю картину і теж почала сміятись, візуалізувавши перед очима, як Костя у формі відбивається жіночим ридикюлем від зловмисника у жіночих панчохах на голові.

– Лягай спати, Маріана. Я зателефоную вранці, ти не проти?

– Не проти, – і справді, просто по-дружньому – не проти.

Попрощавшись, я забрала чашку з чаєм та повернулась до кімнати, намагаючись зручно вмоститись та роздумуючи про нашу дивну розмову. Але знову і знову якогось біса моя уява малювала геть не Костика, а одного кучерявого, нахабного акторчика! Придурок він! Тому і думаю про нього. Бо злюсь. Навіть його недолугий стиль бісить! Увесь час, мов той Гоголь. Височенний, кучерявий.. стоп, Гоголь не був кучерявим, він радше, як Ума Турман з Кримінального чтива, з такою ж зачіскою. І його ось ці монохромні образи. Чорні джинси, чорна або біла футболка, тонкий кардиганчик. Аж бісить!