Розділ 8

Марі.

– Маша, – не зважаючи на оклик, продовжую свій рух за інерцією, намагаючись наздогнати Христю з Ромчиком, що потягнули мою валізу і "маленький" пакунок їхнім батькам. Маленький він у планетарних масштабах, а насправді ж, там повноцінна спортивна сумка, що важить приблизно як я сама. Мало Маш у Києві чи що? Але мене різко зупиняють, схопивши за плече і попереду виростає Костик. Той самий патрульний, що допоміг вибратись з вокзалу у день мого приїзду, – Маш, привіт!

– Привіт, – зазираю йому за плече і бачу, що Христина з Романом уже розчинились між потоком людей, що квапляться до своєї колії, – Кость, мені бігти потрібно, на потяг запізнююсь.

– Ну от.. приїхала, номер взяла, а свій не дала, – він мило скорчив ображену мордашку і забравши з рук ще одну валізу, яку довелось купити, бо усі покупки не помістились у мою та поглянув у бік, куди дивилась і я, – ходімо, хоч проведу, якщо уже екскурсію провести по Києву не вдалось. Ти ж уже їдеш?

– Їду, – не знаю чи то рада я від цього, чи ні.

– Ну куди тобі?

– Уявлення не маю, – почуваюсь ідіоткою, от чесне слово. Вдруге зустрічаюсь з ним і вдруге загубилась на вокзалі, якийсь день бабака, їй-богу.

– Дай квиток, зараз скажу. От скажи мені, ти як у Києві орієнтувалась, якщо мене поряд не було? – це мені здалось, чи він фліртує? Бо я у цих справах тупа, мов той камінчик, кажуть, що ось це усе – флірт, але бог його знає. Діставши квиток, простягнула йому. Хлопець поглянув на щось і посміхнувшись, повернув його мені, – Ну пішли. Отже, ти з Житомира?

– Ага, з нього самого, – намагаючись не втратити з виду і його, бігла поряд.

– Ну.. не так далеко. Отже, щоб випити з тобою кави, доведеться мені приїхати до Житомира. Та й не довго, півтори години і я там. То може номер хоч даси? Уже я заради пристойності загублюсь, – хлопець цілком щиро посміхається і я на секунду зависаю, від чого відчуваю, як мені на ногу хтось наступає. І не зорієнтувавшись, хапаю цього нахабу за жабри, точніше за рукав та забувши про Костика, розвертаюсь у бік нещасного бігуна.

– Чуєш, слоняра! Хоч перепросив би! Відростив ласти і на людей наступаєш! – підіймаю очі і різко відскакую від.. Стаса! Чорт! Чорт! Чорт! Це ж треба так!

– Ти? Знову ти? Все! Мене це дістало! – він озирається і помітивши Костянтина, говорить до нього, – Я вас прошу, заарештуйте її! Ця ненормальна мене переслідує! – от тільки замість того щоб мене заарештувати, хлопець підходить до мене і обережно відсунувши собі за спину, підходить до Стаса.

– Я вас попрошу попросити вибачення у дівчини! Вона взагалі вас не помітила, а от ви могли б і вибачитись, бо наступили на неї!

– Та що ти мелеш? Вона мене переслідує! Це ненормальна психопатка!

– Слухай.. – але я не чую що він каже, бо по гучному звʼязку оголошують що мій потяг прибуває на платформу і почувши лише що мені потрібно на 9 колію, вириваю валізу та несусь униз, помітивши що стою просто біля сходів на потрібну колію. У слід чую лише як Костя мене окликає, але не озираюсь, бо розумію що ще впаду, перечепившись за власну ногу, валізу чи святий дух.

– Ну от, а я тобі набираю, а ти не береш! Машуль, біжи. Рома вже заніс валізу і сумку. Тебе мій тато зустріне і сумку забере, завезе додому. Все, набери як доїдеш, – Христя стискає мене у обіймах і штовхає просто у натовп, що залізає у потяг.

Уже сидячи на своєму місці та поставивши валізу біля ніг (ну хто вигадав, що на електричці буде швидше? Та тут місця навіть для ніг немає!) махала Христині. І лише зараз помітила, що Костя підійшов до неї і впився у мене поглядом.

– Пробач, – прошепотіла, зробивши винне обличчя, він лише посміхнувся і закотивши очі, повернувся до подруги. Щось їй сказав, Ромка напружився.. а далі потяг почав рухатись і я побачила лише як Христина дістала свій телефон! Чорт! Чорт! Чорт! Христя, навіть не думай! Не давай йому мій номер! Ні!! Не потрібно! Мені ніколи! У мене навчання, у мене диплом, у мене стажування, у мене.. та у мене почуття гумору як у чоботаря, я можу вилаятись. Прибити цвях та лампочку закрутити, мені мужик не потрібен! Не смій! Але мій ментальний меседж не дійшов до неї, бо останнє, що я бачила – як Христина повернула до нього свій телефон. Чорт!

Ще й цей Станіслав! Просто цирк, а не людина. Це я його переслідую? Та це він мене ледь не розтоптав! Слоняка! Хоча ні, слон хоч товстий, а цей худий! Пиріжечків би йому маминих з мʼясцем. Ех, я уже скучила за домашньою їжею. Так, чому я взагалі думаю про нього? Он Костик теж худий, але його худорлявість мене не хвилює, навіть бажання нагодувати не викликає. І взагалі – нафіг і того і іншого! Все, полетіла пташечка-Марі під батьківське крильце. Попереду на мене ще чекає допит від тата і ревізія покупок від мами, тож потрібно забувати усе що відбулось за цей тиждень та швиденько пригадати що я бачила, окрім триклятого Станіслава! Та щоб йому, і тут споганити усе зміг! Навіть мій відʼїзд!

"Чекай у суботу на каву"

Я то знала хто це пише. Хто ще кілька хвилин тому мені втирав що приїде та навмисне заблукає у Житомирі? От тільки що на це відповідати? Написати прямо що мене не цікавить кавування з ним? Ай, до біса все! Приїду, віддам усім подарунки, посплю і тоді подумаю. Як казала Скарлетт ОʼХара – я подумаю про це завтра.