Розділ 6

Марі.

– Машка, ти впевнена? – Христя нервово кружляла довкола мене, мов акула, що вчула кров. Оглядала і чомусь, на мій превеликий подив – хмурилась.

– Більш ніж впевнена! – поправивши ще раз уявні складки на короткій сукні, оглянула себе у дзеркалі – дівчина як дівчина. Не міс Всесвіт, але і не крокодил. Коротка чорна сукня на яку накинула жакет, позичений у подруги, усе пристойно, але водночас жіночно. Не вульгарно, без глибокого декольте, а навпаки з вирізом-човником, що лише трохи оголює ключиці. Так, короткувате, але на це і було розраховано. Волосся зібране у зачіску, щоб остогидлі кучері не заважали і навіть підбори взула, то які претензії? – Йдемо? 

– Ну пішли. І ти після цього будеш казати що геть не запала на нього?

– Ні! – взявши до рук ватман та сумочку, уже виходила з квартири, коли Христя спіймала мене за руку.

– Це що таке? Навіщо? – було зрозуміло що вона про мій "шедевр", але знати про це поки їй рано. Дізнається, коли втікатимемо з театру.

– Сюрприз для Стаса. Я ж за кілька днів їду – от і запамʼятає мене на все своє життя, – відповідь подругу не задовольнила, але знаючи що детальнішої вона не отримає, ми нарешті вийшли у великий світ. Христина за культурними враженнями, а я.. теж, мабуть, за культурними, але іншого роду. Таке вже моє покликання – епатувати світ. А у цьому випадку – внутрішній світ одного акторчика, що явно зарвався. 

– Машка, як тут гарноооо, – мов та сорока вона озиралась на всі боки та посміхалась. Було помітно що подрузі тут подобається. І якби я не йшла до театру з наміром зірвати виставу – можливо, теж оцінила б красу, але не зараз. Зараз я зняла жакет та обгорнувши ним ватман, мов той партизан серед ворожого тилу, пробиралась від буфету до партеру. Перший ряд. Дідько, та тут найкращі місця для втілення мого плану! І перед сторонніми не осоромлюсь і Стас точно побачить. 

Стас.

Не відволікатись. Не відволікатись. Як і вчили – вийти, знайти одну точку для фокусування та працювати! Якщо сьогоднішня вистава пройде успішно, то мене переводять до основного складу і закріплюють за мною роль Ромео. Отже, потрібно лише викластись на повну.

Поправивши гульфик, як порядний юнак чотирнадцятого століття, вийшов під світло софітів.

– Ранок? Невже? Здається так рано? – опускаю погляд на зал... і бачу її! Відьма! Натуральна середньовічна відьма, що сидить просто попереду і якось єхидно посміхається, від чого я ледь не пропускаю наступну репліку. Мій "брат", уже випинає очі, поглядом обіцяючи усі земні муки і лише це відриває від залу, змушуючи повернутися до реальності.

– У смутку довшають години. Чи батько мій пішов так швидко звідси? – намагаюсь дивитись на колегу, але бажання повернутися до залу ледь не змушує зробити фатальної помилки! Чорт! Ну от навіщо? Навіщо я дав їй квитки? Вона ж сама продемонструвала що неадекватна! Усі ці рази! Спершу накричала незрозуміло що і за що, потім ледь пальці не відбила капцем, наступного разу просто на увесь торговельний центр обговорювала мене, від чого ледь не вдавився раменом, а остання зустріч – взагалі феєрія! Виґваздала у якомусь лайні, облаяла та ще й принизила. І на біса я надіслав їй квитки? Хоча ні, я сподівався, що після нашої останньої зустрічі дівчина не прийде. Що вона як пристойна психопатка образиться на мою холодність та байдужість та полишить це безглузде переслідування.

– Він. Що ж за смуток час Ромео довжить? – чорт, точно. Не про відьму-голубку думати!

– Того, що час скорочує, відсутність, – щось мені не подобається як її посмішка ширшає. Від чого тут посміхатись? Що я веселого сказав? Відчуваю як зʼявляється паніка, хоч я з дитинства не боявся сцени та натовпу, але от зараз чомусь стає моторошно, сподіваюсь, вона не з тих психопаток, що сірчаною кислотою поливають вподобаного хлопця? Але замість того щоб будь-що робити, Марі, а вона взагалі Маша чи Марина? А може Марʼяна? Лише посміхається та уважно спостерігає за виставою. І так чемненько сидить – сукенка без вирізів та розрізів, на колінах лежить піджак, на ньому згори лежать складені ручки. Ну просто задивитись можна. Якби я лише не знав що вона – сам Сатана у тій самій сукенці! І от, нарешті перший акт підходить до кінця. Меркуціо, о мій любий Меркуціо, давай скоренько, бо до туалету хочеться що страх!

– Що в снах брехня — в житті стає явою, – роблячи замислене обличчя, опускаю очі, повертаючись до залу.. і бачу як з переможною посмішкою кучерява встає, на підлогу падає піджак. Я на секунду підвисаю, бо усі рази бачив її у джинсах, а коли у пабі була у сукні, то та була пишною. А тепер бачу що дівчинка то гарна з усіх боків. Але уся ця краса розвіюється, щойно хвора розгортає якийсь плакат. Що????

"Стас, визнай нарешті дитину! Онуфрій – твій син!"

– Що це в біса таке? – відчуваю як "Меркуцціо" штовхає мене, приводячи до тями і на автоматі подовжую говорити завчений текст, поки усі хто стояв за кулісами починають перешіптуватись, від чого до мене долинають уривки їхніх слів. Подруга ненормальної дивиться на плакат, після чого тягне дівчину за руку на місце, але та лише розвертається до глядачів та підіймає плакат ще вище. Портьєри починають зачинятись. Перший акт закінчується позапланово, а я встигаю лише усвідомити що зараз придушу дівчину.

Вибігаючи з-за завіси, зістрибую зі сцени, але бачу лише як на підлозі, перед кріслами валяється той самий плакат, а сама дівчина уже накивала пʼятами та розчинилась у натовпі!