Розділ 2

Поки я ганялась за голубом і зустрілась з ненормальним, Христинка уже закінчила та стоїть біля будівлі, виглядаючи мене.

– Що за вираз обличчя? Кого уже встигла образити?

– Нікого! Його життя образило!

– Та ти про кого, Маш?

– Я просила не називати мене так! Марі! Я – Марі.

– Та хоч Че Гевара, що трапилось?

– Та я тут голуба на Митрофановича як дві краплі схожого знайшла..

– Покажи! Встигла сфоткати? Я вже так скучила за ними всіма! Треба буде приїхати додому і зайти в універ.

– Та не сфоткала! Вискочив якийсь дурень і злякав його. Ще й про якусь фанатку чесав і думав що я його сфоткати хотіла.

– Слуууухай. А може це хто з зірок був? А може це був Козловський?!!! Ти де його бачила?

– Я звідки знаю де. Десь там, – махнувши у бік, звідки прийшла, відвернулась до подруги, – Ну от він і злякав голуба.

– Так, ходімо, тобі треба поїсти та заспокоїтись. Машка, це ж Київ. Тут народу море. Ну реально недобачив чувак, що ж його тепер убити за це? Це ти ще вранці у метро не каталась. Там взагалі задушать, поки у вагон увійдеш і не помітить ніхто.

Після слів подруги стало трохи легше. Ну може і правда не спеціально він. Але чому гадати, що я саме його фоткаю? Що, людей не бачив ніколи з фотоапаратом? Може ненормальний який? А може і правда яка зірка? Я ж за тим всім не слідкую. Колись Христя фанатіла від Пономарьова та от після того, як вона на 2 курсі, бувши на рік старше від мене, заявила що вийде за нього заміж, я зареклась не читати журнали про зірок і не дивитися програми про них же, бо теж моє невинне серце першокурсниці прониже стріла купідона і буду ночами ридати за мужиком, що про існування моє й не знає. Але думи про дивного хлопця, швидко випарувались з голови, коли до нас у кафетерії приєднався Ромашка. Веселий хлопчина, пасують вони з Христею одне одному, як сало і часник, як борщик і пампушка. От просто ідеальна парочка!

– Дівчатка, сьогодні у нас в одному з пабів виступає гурт! Мені на роботі дали запрошення. Це гурт брата мого колеги, от він і піарить їх таким чином. Йдемо?

– Ще запитуєш?! – Христя уже сяяла щастям і я розуміла, що з потягу поспати не вийде, але, чорт забирай, я тут лише на тиждень! І від цього тижня я візьму все! Навіть якщо потім, по приїзду, буду відсипатися місяць і печінку лікувати. Живемо один раз!

Сидячи у квартирі Христини, поки вона обирала в чому ми підемо на «Мегапаті», як це було охрещено Ромкою, котрий змився та обіцяв приєднатися до нас уже у пабі, переглядала сьогоднішні фото. З 600 кадрів, перший відбір пройшло менш як 200, а попереду ще 2 контрольних відбори. Казали мені друзі йти у фотографи, але ні – журналістика! Ось де радість у житті. А фотки, це так, для душі. Та й горбатитись за клятим фотошопом не з моїм зором, тому і тішусь тим кадрам, що вдалось зробити. Ось – зграя голубів перед Оперним, що здіймалась у небо, у кадр потрапили й двоє малюків, що тих самих голубів розганяли та колоритний дідок, що проходив повз та застиг, спостерігаючи за пернатими. Переведу кадр у чорно-білий і буде взагалі атмосфера.

– Маруся, вилізай, пішли одягатися! Нам на 7!

– Та все ж почнеться лише о 9.

– А зайняти столик? А показатись у всій красі? А на барі зависнути з барменом? Там сьогодні такий симпатичний має бути!

– Христь, тобі Ромки мало? Ти ж за ним погналась у столицю? Який бармен?

– А я тут до чого? Це тобі треба закрутити якийсь романчик, щоб веселіше було. Ну давай, вмикай Марічку-звабницю! Носа вище, груди вперед і ось це одягай, – вона простягнула мені єдину сукню, яку я взяла з собою і яка влізла у валізу без втрати місця. Шифонова сукня, довжиною вище коліна, блідо-рожевий колір та великі квіти, навіть не знаю навіщо я її купувала, але скинула у валізу, на випадок незапланованого виходу «у люди».

– Може в джинсах?

– Які джинси, жінко? На дворі червень! У джинсах у в Житомирі походиш! А тепер – ноги в руки й переодягатись! Ти ще маєш мені стрілки намалювати. І не забувай – ти тут лише на тиждень, тож не соромся провести його так, як тобі хочеться, а не так, як потрібно!

За годину ми були готові. Христя у пудровій сукні, довжиною за коліно, у босоніжках на високих підборах, бо завжди комплексує з приводу низького зросту та зі своєю візитівкою – яскраво-рудим, натуральним волоссям. І я – непорозуміння 168 см зростом, з темно-каштановим волоссям, що стирчить, мов та кульбаба, у сукні та балетках, бо підбори й танці – речі несумісні.

– Може візьмеш мої босоніжки? Там у шафі є, бежеві. У нас же майже один розмір?

– У мене 36 розмів. У тебе 38, люба моя, це так не працює, – вперше у житті я раділа що у нас різний розмір взуття, одягу і взагалі всього. Бо її воля – вона б одягнула мене, мов на червону доріжку і ще зробила б макіяж. Але я ж йду у паб, а не до ресторану.

У Пабі, попри ранню годину, було велелюдно та гамірно. Зайнявши потрібний столик, подалі від сцени, зосередилась на меню, шукаючи щось, що має градус менше ніж 38 і не так жорстко дасть по мізках. Люди не звертали на нас уваги, бармен виявився не симпатичним, а Христя писала Ромашці гнівні повідомлення у телеграмі, бо хлопець затримувався. На мить здалось, що я побачила когось знайомого. Якась підозріло знайома особа, але вгледівшись у натовп, що рухався, мов той лосось у період нересту, нікого не помітила.