Розділ 1

Станіслав

– Я перепрошую, ви не могли б стати трішечки лівіше? – чую приємний голосок і опустивши очі, бачу дівчину, років 20, що сидить навпочіпки, тримаючи фотоапарат, що спрямований на мене. У голові одразу спалахує думка, та така, що яскравіше наднової! Ось вона – моя перша справжня фанатка! А лише 2 дні від премʼєри моєї першої вистави минуло! Ось він – успіх! Хто б міг подумати, що вчорашній випускник театрального училища, уже за два дні прокинеться відомим! Ну звісно.. звісно, я грав одразу Ромео у постановці! І що, що мене у останню мить поставили на його роль, бо основний актор з апендиксом потрапив на операційний стіл! Але визнання то прийшло! Роблю максимально байдужий вигляд, бажаючи показати одразу що я не ведусь на ось це усе і приховуючи щасливу посмішку, намагаюсь максимально серйозно відповісти.

– Я розумію, що ви – моя фанатка, але я маю право на особисте життя і не дуже хочеться, щоб мої фото, щойно з репетиції облетіли увесь інтернет, – і без того великі очі дівчини стають ще більшими, а гарненьке обличчя кривиться у гримасі відрази, від чого я роблю крок назад і з-під ніг зриваються у небо купа голубів, а дівчина підскакує і починає йти просто на мене.

– Ти! Я навіть не знаю хто ти, але через тебе утік Митрофанович! – вона розвертається та йде. Просто йде. А я так і стою, у купі голубʼячого лайна та дивлюсь у спину низькорослій дівчині з кучерявим темним волоссям та фотоапаратом, що явно більший, ніж сама дівчина. І що це, дозвольте дізнатися, було?

Маріана.

Літні канікули – єдиний час, коли студент може відпочити. Власне кажучи, за цим я і приїхала до Києва! Тож, столице неньки, зустрічай! Саме з цими думками я вийшла на перон вокзалу і як і будь-який турист.. загубилась.

– Марі, де тебе фалічний символ носить? – Христя волала у слухавку так, що аж вуха закладало, а я остовпіла, спостерігаючи за тим, як два алкоголіки без певного місця проживання розпивають оковиту прямісінько посеред вокзалу. Ну от тобі й столиця.

– Не волай. Не знаю де я!

– Що бачиш?

– Алкоголіків.

– Так, ясно. Запитай у когось де ти знаходишся, я підійду.

Поклавши слухавку, металась поглядом по людях, не розуміючи куди далі йти? Ну от я вийшла з перону, піднялась. А всі йдуть кудись. Хто куди. Хто з валізами вперед, хто з валізами назад. Боже, хочу назад додому! Там все зрозуміло і не так страшно. Помітивши поліціянтів, чи то патрульних, що побесідували з вищезгаданими алкоголіками та відійшли, залишивши чоловіків на місці, погналась слідом.

– Перепрошую, а де я знаходжусь? – хлопчина здивовано поглянув на мене і посміхнувшись, відповів.

– У Києві, пані, – я приречено простогнала і ледь втрималась, щоб не відповісти що і дурному ясно що не у Дніпропетровську!

– Ні. Де саме. Ну тобто, як називається це місце? Де просто зараз я стою?

– Дівчино, – хлопець став серйозним і тихо запитав, – ви хочете про щось повідомити? Ви у неприємності? За вами хтось стежить? Чи ви вживали щось заборонене?

– Ні! Та ні ж! Я заблукала. Мене подруга чекає, а я заблукала і не знаю де я знаходжусь, щоб їй повідомити.

– А, а куди вам потрібно? – він знову розквіт у посмішці, від чого на худому обличчі зʼявилась мила ямочка на щоці.

– Сказала підходити на Південний вокзал, а я не знаю. Це він і є?

– Ходімо, – він підхопив мою валізу і щось сказавши іншому патрульному, повів мене у напрямку протилежному тому, куди я взагалі прямувала. Ми спустились сходами, увесь час хлопець намагався завести розмову і розповідав що тут часто блукають туристи. Аж поки на зустріч не понеслась моя руда хмара з криками, що зупинилась, щойно Костя, так звали хлопця, не виник поряд.

– Еее, ви пробачте, якщо вона щось натворила. Чесно це нормальна порядна дівчинка. Правда, Маш, хоч кивни, дурне! – Христя пхнула мене у бік та підійшовши ближче, прошипіла на вухо, – Куди ти встигла вляпатись, за ті 3 хвилини що я з тобою не розмовляла?

– Все в порядку. Маш, ти зателефонуй мені, я тобі Київ покажу, – хлопець щось написав у блокноті та простягнув мені вирваний аркуш. Після чого ще раз посміхнувся та зник у натовпі. А от Христя не зникала і сердито пихкотіла поряд, поки я складала аркуш та ховала той у гаманець. Не те щоб я хотіла з Костиком ще раз побачитись чи що, але чомусь номер не хотілось викидати.

– Я чекаю подробиць!

– А я чекала що мене зустрінуть на пероні. Тож ти покарана.

– Я старше за тебе на рік, тож ти не доросла ще, щоб мене карати! – показавши язик, доросла Христя вхопила мою валізу та потягнула її у невідомому напрямку. Залишалось лише бігти слідом та намагатись не втратити з виду руду копицю волосся, що хиталась дрібними кучериками від поривів вітру.

Кучерики. Кляті кучерики, які ми з нею зробили 3 місяці тому, повівшись на халяву. Боже, як же я пошкодувала що ми тоді пішли до Христининої подруги, що навчалась на перукаря, моделями для диплома. Як ви зрозуміли – нам зафігачили хімічну завивку! І це у 21-то сторіччі! І якщо Христі це пасувало, то моя мама хапалась за серце, а тато за ремінь. Рятувало лише те, що, по-перше, дітей бити не можна, а по-друге, 21-річних дітей взагалі чіпати законом заборонено. Щоправда, аргумент так собі, особливо, враховуючи що вжила я його у контексті того, що у моєму віці у людей уже діти є, а вони й досі мене опікають, мов мені 5. Почувши про дітей, мама хапалась уже за корвалол, а тато за маму. Тож про хімію усі забули. А от про дітей ні. У той же вечір тато провів серйозну розмову щодо дітей, ранньої (ага, у 21-то!) Вагітності та втрачених перспектив. Але хімію я вирішила відростити та зрізати, бо впоратись з цією катастрофою нереально. Але бути як солдат Джейн не хотілось, тож.. відрощую і ридаю. А Христька молодець, використовує натуральний рудий та дрібні кучерики, як свій козир. Он навіть влаштувалась у журнал і пише під псевдонімом «Кучерявка Хрю».. ага, оригінальності їй не займати. Але враховуючи, що пише вона сатиру для жіночого журналу і виглядає милою пампушкою, вона щаслива такому псевдоніму.