Повний текст

З чого це все почалося?

Зараз, сидячи у кутку, зіщулившись у клубок і прислухаючись до звуків у квартирі, Андрій гарячково намагався своїм агонізуючим розумом згадати, де був корінь зла і з чого все це почалося.

Все це почалося зі сланців. Ні, покійника. Чи з роботи… − точно, якби він кинув те кляте туристичне агентство раніше і в той день не пішов дибунами вулиці Паторжинського, то все б могло скластися інакше. За що йому це! Казали ж, що та Лєнка відьма, може, вона його закляла, як він її кинув. Або все-таки той покійник йому мститься…

Юнак розтер скроні. Спати не можна. Краще сидіти тут, у рідних стінах, і тихенько думати про щось відсторонене…

…Він лежав дорозі, прикритий білим простирадлом. Поряд стояла карета «Швидкої» і поліцейська машина. Біля неї тупцювалися патрульні і нотували в блокноти свідчення, слухаючи маленьку сухорляву жіночку, яка, схлипуючи, щось їм розказувала. Андрій мимоволі пригальмував кроки, крутячи головою і поглядаючи на незвичну картину.

Подув вітер, простирадло заворушилося. Здавалось, покійник рухається під ним. Андрій замислився: а що роблять, коли сильний вітер? Накривають померлих, чи ні? І, можливо, варто було робити їх з важкого цупкого матеріалу саме для того, щоб вітер їх не зривав.

Простуючи з такими легковажними думками, Андрій порівнявся з покійним, побачив, що з-під простирадла виглядає нога у брудно-зеленій шкарпетці, і з огидою подумав, що людина з такими ногами просто не може бути не покарана всесвітом – сто відсотків! Сам він носив винятково білі або чорні панчішні вироби. І робив педикюр у салоні біля дому. Гігієна ніг – це вам не собак ганяти!

Раптом хлопець зупинився. Перед ним лежав сланець. Дуже брудний, колись білий, гумовий сланець, у яких зазвичай люди працюють на городі чи ходять на пляж. Андрій перевів погляд на покійника під простирадлом. Сумнівів бути не могло – це його взуття. Сланець. На брудні шкарпетки.

− М-м-м, − страдницьки застогнав юнак і вже хотів зневажливо відштовхнути неприємну річ, але в останній момент стримався і, переступивши через шматок гуми, покрокував далі, розуміючи, що ранок зіпсовано. Він ще не прийшов на роботу, а його вже нудить.

Позаду ледь чутно донеслося хлипання жінки, що давала свідчення. Андрій раптом згадав свою маму. Вона двадцять п’ять років пропрацювала на «Швидкій допомозі» і часто ділилася різними забобонами, оповідаючи то про закон парності покійників, то про немовлят, що не холонуть, то про звуки невідомого походження вночі в морзі. Але була ще одна, особлива, про мерців на дорозі і взуття.

− Є така прикмета, − серйозно говорила вона, вочевидь, усією душею прагнучи донести важливу інформацію до своєї атеїстичної пропащої дитини, − якщо при детепе з людини злітає взуття – значить, все, ніхто її не врятує.

− Чому? – винятково із ввічливості питав маленький Андрій.

− Хто знає, − загадково відповідала мама. – Можливо, від удару, можливо, знак такий.

«Тупий знак!» − згадав цю розмову Андрій і раптом розсердився.

От не ходиться людині дорогою нормально, треба обов’язково під машину стрибнути і зіпсувати людям ранок. Та й дивно воно, рух тут односторонній, машини раз на п’ятнадцять хвилин приїжджають, тут же тільки старі єврейські, ще, мабуть, дореволюційні будиночки й обмаль перехожих. Забуте богом місце, словом! І тільки їхня контора з яскравим транспарантом над входом. «Туристичне агентство «Мрія»! Ми влаштовуємо подорож у мрію!».

− У пекло! – пробурчав Андрій і зайшов до приймальні. Почався звичайний день менеджера з туризму.

Сонце вже сідало, коли Андрій із полегшенням вийшов з офісу. Ідіоти-клієнти, як завжди, винесли за день мозок своїми дурнуватими питаннями про готелі, умови, клімат і хвороби пропонованих країн. Ні, щоб заглянути у Вікіпедію хоча б, все їм розжуй і поклади до рота. Та ще при цьому й посміхайся.

Андрій став на ґанку будівлі і запалив сигарету, відчуваючи одночасно тугу і неабияке полегшення. Раптом його погляд упав на якийсь предмет за метр від ґанку. Це був білий сланець. Схоже, їх сьогодні губив кожен третій.

Андрій миттю забув про нього, ще раз затягнувся і неквапливо побрів вулицею, мріючи про пиво, яке він мав пити сьогодні з колишніми однокласниками.

Вечір із пивом видався чудовий, міркував Андрій, простуючи наступного ранку на зупинку. Він злісно посміхнувся, подумки порівнюючи полисілих і змучених вагітними жінками і дитячими вересками Дімку і Льоху та себе – амбітного холостяка спортивної зовнішності. Вільний спосіб життя – це просто щастя, і вчора він ще раз у цьому переконався. Тільки такі ідіоти, як Дімка і Льоха, можуть бігти, як песики, за першою-ліпшою, хто поманить пальцем і нагодує борщем. Мав він на увазі той борщ!

Він став на зупинці і смачно підпалив сигарету. Якась дівчина поряд гучно втягла повітря носом і з ненавистю подивилася на сигарету в його руці, а потім – на нього. Андрій зробив вигляд, що виглядає маршрутку, і ще раз затягнувся. Дівчина відійшла уперед на кілька кроків і зупинилася. Ну, це її проблеми, якщо їй дим заважає, нíчого нюхати все підряд. Хоча, як же не нюхати – з її-то носом. Цікаво, хоч хтось із такою…

Що йому цікаво, Андрій раптом забув, бо побачив у ріденькому спориші біля зупинки білий сланець. Знову. Схоже, у міської алкашні нова мода – на білі сланці. Ну, а хто їх іще б носив при здоровому глузді? І кидав біля зупинок? Звичайно, якийсь смердючий безхатько, який тут вночі на лавці лежав. Або тут теж когось такого штибу збили машиною. Машин на них не напасешся, трутнів нещасних…