Глава 24

- Потрібно піти до батьків, - тихо сказала Джессіка, дивлячись на вогники вдалині.
- Я можу піти з тобою, - Остін навіть не вагався.
Вона усміхнулась - втомлено, але щиро.
- Було б добре...

Дорога до шинку пролягала вздовж берега. Ніч уже відступала, небо світлішало, а море було незвично спокійним - ніби саме воно давало їм благословення. Остін ішов трохи позаду, ще слабкий після поранення, але не скаржився. Джессіка раз по раз озиралася, переконуючись, що він поруч.

Шинок був таким самим, як у її спогадах: дерев’яні двері, трохи перекошена вивіска, запах солі, риби й теплого хліба. Світло всередині горіло - батьки, як завжди, починали день рано.

Джессіка зупинилася на порозі. На мить їй здалося, що серце зараз вирветься з грудей.
Вона зробила крок - і двері тихо рипнули.

- Мамо?.. Тату?..

Мати обернулась першою. Спочатку застигла, ніби побачила привида. Потім кухоль випав з її рук і розбився об підлогу.

- Джессі?.. - голос тремтів. - Це… це ти?

Батько підвівся різко, стілець гучно від’їхав назад. Він підійшов ближче, вдивляючись у її обличчя, наче боявся, що вона зникне.

- Доню… - тільки й сказав він, а далі міцно обійняв її.

Мати плакала, не приховуючи сліз, торкаючись її волосся, щік, рук - переконуючись, що вона справжня, жива, тепла.
- Ми думали, що втратили тебе…

- Я тут, - прошепотіла Джессіка. - Я повернулась.

Лише тепер вони помітили Остіна, який стояв трохи осторонь. Поранений, виснажений, але живий.

- А це?.. - запитав батько, уважно дивлячись на нього.

Джессіка глянула на Остіна - і в її погляді було щось нове: не страх, не сумнів, а тиха впевненість.
- Це Остін. Він… він врятував мене. Мені не було чим оплачувати навчання і він мені позичив свої гроші.
Остін ніяково кивнув.
- Радий познайомитись.

Батько мовчки поклав йому руку на плече - міцно, по-справжньому.
- Тоді ти завжди будеш тут бажаним гостем.

Море за вікном шуміло спокійно. Випробування залишилися позаду, але їхні наслідки - мужність, вибір і любов - тепер були частиною їхнього життя.