Глава 23

Остін прокинувся від болю.

Різкого, справжнього, людського.

Стеля була знайома. Його кімната. Запах дерева, солі й старих канатів. Він різко вдихнув - повітря. Груди пекло, тіло було слабке, але він був живий.

- Ні… - прошепотів він і сів, одразу схопившись за бік.

Спогади накрили хвилею.

Джессіка. Світло. Мушля. А потім темрява і тиша…

- Джесс… - голос зламався.

Він нашвидкуруч накинув сорочку, ледве тримаючись на ногах, і вийшов з дому. Ніч була холодна. Море темне й спокійне, ніби нічого ніколи не сталося.

Він дійшов до берега, кульгаючи, і став біля самої води.

- Сирени! - закричав він. - Ви тут?!

У відповідь - лише шум хвиль.

- Джессіка! - голос його зірвався. - Джесс, якщо ти чуєш… будь ласка…

Він зробив ще крок до води.

- Це моя провина… я мав залишитися… - слова тонули у вітрі. Очі пекло, горло стискалося. - Ти не мала померти…

Він закрив обличчя руками. Його життя стало для нього абсолютно завершеним та порожнім.

І тоді після доволі довгого проміжку часу, зовсім поруч  пролунало:

-  Кого це, Ви,  так голосно шукаєте, сер?

Він завмер.

Повільно підняв голову.

На березі, трохи далі від води, стояла вона.Без хвоста. Без луски. На ногах. Шкіра більше не тьмяного відтінку. Рожеві щічки на обличчі.

Волосся трохи вологе, одяг простий, босі ступні на піску. Жива. Справжня.

- Джесс…? - видихнув він, не вірячи очам.

Вона усміхнулася - трохи втомлено, але тепло.

- Що, не впізнаєш? - тихо сказала вона.

Він зробив крок. Потім ще один. І раптом зупинився, ніби боявся, що вона зникне.

- Я думав… - голос зламався остаточно. - Я думав, що ти…

Вона підійшла ближче й обережно торкнулася його руки.

- Я тут, Остіне, - сказала вона. - І цього разу - надовго.

Він не стримався. Притис її до себе, не зважаючи на біль, ніби боявся відпустити.

- Я більше не кричатиму в море, наче я божевільний, - прошепотів він. - Обіцяю.

Вона заплющила очі, слухаючи хвилі позаду.

- А я більше не піду туди сама, - відповіла вона.

Море тихо шуміло, але цього разу - лише як спогад.