Глава 22

Море навколо різко похолоднішало.

Світло зникло так раптово, ніби хтось загасив його рукою. Вода стала важкою, густою, наче перед штормом. Боги стояли нерухомо, але їхні голоси прокотилися простором, мов удар хвилі об скелі.

- Третє випробування, - проголосив бог штормів. - Ви показали свої духовні цінності. Тепер ми побачимо, наскільки ви фізично витривалі.

Остін не встиг нічого відповісти.

Вода розірвалась.

З темряви виринуло щось величезне. Морський дракон.

Його тіло було вкрите лускою, темною, мов нічне море. Уздовж хребта тягнулися шипи, які світилися холодним зеленкуватим світлом. Очі - два жовті вогні - вп’ялися прямо в Джессіку.

Він заревів, і хвиля ударила так сильно, що Остіна відкинуло вбік.

- Джесс! - закричав він.

Дракон рвонув уперед.

Його паща розкрилася, вода всередині закрутилася вихором. Джессіка ледве встигла ухилитися - удар зачепив край її хвоста, і біль пронизав усе тіло.

- Не дивись йому в очі! - крикнула вона, задихаючись. - Він збиває з пантелику!

Остін схопив уламок корала - гострий, мов спис.

- Я його відволічу! - вигукнув він.

- Ні! - вона рвонула до нього. - Ти не витримаєш прямого удару!

Дракон розвернувся й ударив хвостом. Вода вибухнула навколо них. Остіна вдарило об камінь - він застогнав, але не випустив зброї.

- Я ще… тут, - прохрипів він, підіймаючись.

Джессіка відчула, як у ній прокидається щось нове - не пісня, не магія… лють. Вона різко піднялася вгору й ударила хвостом, створюючи сильну течію, що збила дракону рівновагу.

- Гей! - крикнула вона. - Я тут!

Дракон заревів і кинувся на неї.

Остін, не думаючи, пірнув слідом. Він підплив знизу й встромив корал між лусками на шиї дракона. Той завив, різко смикнувся - і ударом відкинув Остіна вбік.

- Остін! - Джессіка кинулася до нього.

Він був живий, але знесилений, дихання збивалося, з плеча текла кров, що розчинялася у воді.

Дракон знову підняв голову.

- Якщо він ударить ще раз - він його вб’є… - прошепотіла Джессіка.

Вона подивилась на богів.

- Ви ж хотіли перевірити витривалість?! - закричала вона. - Ось вона! Заберіть його! Це між мною і ним!

Дракон уже рвався вперед.

І тоді Джессіка зробила немислиме.

Вона заспівала.

Не так, як раніше. Без чар. Без спокуси.

Це був крик моря - дикий, первісний. Вода навколо зрушилася, течії зчепилися, створюючи кільце, що стиснуло дракона.

Дракон ударив знову.

Цього разу - цілеспрямовано.

Його кігті розсікли воду й тіло Остіна, мов папір. Кров хмарою розлилася навколо, і він різко втратив силу, тіло почало тонути.

- Остін! - Джессіка кинулася до нього.

Вона підхопила його, притискаючи до себе, але відчула страшне: його дихання ставало уривчастим, зілля більше не тримало.

Дракон розвернувся, готуючись до останнього удару.

Паніка прорізала Джессіку, мов ніж.

Вона підбігла до пояса, який ліг на морське дно,  подивилась до мушель.

Одна. Лише одна.

Її серце завмерло.

Одна мушля - один шлях додому.
Один порятунок.

Вона подивилась на Остіна. Його очі були напівзаплющені, але він дивився на неї.

- Не… роби дурниць… - прошепотів він.

- Ти замовкни, - сказала вона крізь сльози. - Ти завжди так робиш, коли не час.

Дракон заревів.

Часу не було.

Джессіка притиснула мушлю до грудей. Вона знала: якщо кине її - він повернеться додому, до світу людей. Живий. А вона…

Вона залишиться тут. Назавжди.

Вона нахилилася до нього, торкнулася лобом його чола.

- Пробач, - прошепотіла вона. - Але я не дозволю тобі померти через мене.

Вона різко відштовхнулася від нього, піднялася вище - і кинула мушлю у воду.

- Поверни його додому, - крикнула вона. - Будь ласка.

Мушля розбилася.

Світло вибухнуло навколо Остіна. Вода закрутилася спіраллю, огортаючи його тіло. Він спробував простягнути до неї руку.

- Джессі !

Але голос потонув у світлі.

Останнє, що він побачив, - її обличчя. Заплакане. Рішуче. Сильне.

Потім він зник. Дракон завмер.

Боги з’явилися миттєво.

Море стихло, ніби усвідомило зроблений вибір.

Джессіка повільно опустилася у воду, відчуваючи порожнечу там, де щойно було тепло його тіла.

- Я обрала, - тихо сказала вона. - Якщо комусь судилося залишитися тут… нехай це буду я.

Богиня глибин дивилася на неї довго. Дуже довго.

- Ти віддала не життя, - промовила вона, - а майбутнє.

- Але врятувала чуже, - додав бог штормів.

Джессіка не відповідала. Вона просто дивилася туди, де він зник.

- Чи пройшла я випробування? - нарешті запитала вона.

Море затамувало подих.

- Ти зробила більше, ніж ми вимагали, - пролунало. - І саме тому… історія ще не закінчена.

Світло знову почало підійматись із глибин.

- Тобто… я буду жити? - голос Джессіки тремтів.

Боги дивилися на неї без суворості - вперше.

- Так, Джессіка, - мовила богиня глибин. - За твою хоробрість, відвагу й вибір, у якому не було егоїзму, ми віддячимо тобі сповна.

Вода навколо неї засвітилася теплим світлом. Вона відчула, як щось змінюється - не зникає, не ламається, а переписується. Море відступало з її тіла, залишаючи пам’ять, а не кайдани.

- Іди, - додав бог штормів. - Тепер твій шлях –  належить лише тобі.

Світ знову розчинився.