Глава 21

Вода знову потемніла.

Без попередження течія рвонула Джессіку вбік, а Остіна - в інший. Вони встигли лише глянути одне на одного, перш ніж простір між ними схлопнувся.

- Друге випробування починається, - пролунало беземоційно. - Ви підете окремо.

Джессіка

Вона опинилася в лабіринті з чорного каменю й коралів. Стіни були живі - вони дихали, тихо рухались, шепотіли. Вода тут була важка, тягуча, кожен рух давався зусиллям.

- Остін?.. - її голос губився між стінами.

У відповідь - тиша.

Перед нею почали з’являтися видіння: берег, її мати, що сидить біля вікна з листом у руках; батько, який мовчки зачиняє забігайлівку раніше, ніж зазвичай.

- Це через тебе, - прошепотіли стіни. - Ти обрала море.

Її хвіст раптом став важким, ніби кам’яним. Вода стискала груди.

- Я не обирала цього, - прошепотіла Джессіка, борючись зі сльозами. - Я просто… хотіла жити.

Лабіринт змінювався, зводив нові стіни, плутав шлях. Вона втрачала орієнтир, сили, надію.

Остін

Його лабіринт був іншим.

Просторий, майже світлий. Камінь гладкий, шлях рівний. Ніякого страху - лише тиша.

- Ти сильніший, ніж думаєш, - прошепотів голос. - І заслуговуєш більшого.

Перед ним з’явилися образи: золото, корабель із власним іменем на борту, спокійне життя без штормів. Люди дивляться з повагою.

- Усе це може бути твоїм, - говорили голоси. - Лише зроби вибір.

Перед ним виникла тінь Джессіки - прекрасна, як морська легенда, але далека.

- Вона належить морю, - сказали голоси. - Віддай її нам назавжди - і отримаєш усе, чого прагнеш.

Остін мовчав довго.

Потім тихо засміявся.

- Ви зовсім мене не знаєте, - сказав він.

Він згадав її руки, коли вона ще була людиною. Як вона мовчки дивилась на море. Як боялася співати.

- Вона ніколи не була річчю, - різко сказав він. - І не буде платою.

Світ навколо почав тріскатися.

- Подумай! - зашипіли голоси. - Вона все одно не повернеться колишньою!

- Можливо, - відповів він. - Але якщо вона залишиться тут, то за власним вибором. Не через мене.

Лабіринт здригнувся з великою силою.

У цей момент Джессіка впала на коліна. Стіни зсувалися, світло згасало.

- Остін… - прошепотіла вона.

І тоді камінь перед нею розлетівся.

Він прорвався крізь лабіринт, поранений, задиханий, але живий. Узяв її за руку так міцно, ніби боявся, що море забере її просто зараз.

- Я тут, - сказав він. - І я тебе не віддам.

Стіни розсипалися на пісок. Вода стала чистою й спокійною.

Голоси стихли.

- Друге випробування пройдено, - пролунало глибоко й холодно. - Людина відмовилась від усього заради сирени. Сирена не втратила віру.

Боги з’явилися знову.

Богиня глибин дивилась на Остіна довго.

- Ти обрав не силу. Не багатство. А свободу іншого, - сказала вона. - Це рідкісний вибір.

Джессіка дивилась на нього зі сльозами в очах.

- Ти ж міг мати все…

- Я вже маю, - відповів він тихо.

Море знову затамувало подих.

- Залишилось третє випробування, - промовив бог штормів. - І воно змінить когось із вас назавжди.