Глава 20

Світ повернувся не одразу. Спочатку була лише тиша - густа, як глибоководний туман. Потім Джессіка відчула холод каменю під долонями й дивну легкість у тілі, ніби вода тут слухалась її без зусиль. Вона розплющила очі.

Навколо простягався інший морський світ.

Не темний і не страшний - навпаки, прозорий, наповнений світлом, яке не мало джерела. Величезні корали здіймалися, мов собори, їхні краї мерехтіли синіми й золотими відблисками. Між ними повільно пливли риби, яких Джессіка ніколи не бачила: з крилами, мов у птахів, і очима, що світилися м’яким сріблом.

- Я… ще живий? - пробурмотів Остін, піднімаючись і дивлячись на свої руки. - Бо якщо це сон, то він надто переконливий.

- Живий, - тихо сказала Джессіка. - Але ми точно не там, звідки вирушили.

Він озирнувся, потім подивився на неї уважніше.

- Ти… тут виглядаєш інакше. Наче море - це твій дім.

Джессіка ледь усміхнулася.

- А я й сама вже не знаю, де мій дім.

Вони рушили вперед між кораловими арками. Час тут поводився дивно: інколи здавалося, що вони йдуть хвилини, а інколи - що години. Остін плив поруч, час від часу торкаючись каменів, ніби перевіряв, чи вони справжні.

- Знаєш, - нарешті сказав він, - коли я просив у тебе гроші… я думав, що це просто спосіб не лізти в щось небезпечне без користі. А тепер…

- А тепер ти тут, - перебила Джессіка. - І я вдячна тобі. Навіть якщо ти пошкодуєш.

Він хмикнув.

- Уже пізно шкодувати.

Раптом вода навколо них заворушилась. Світло згасло, корали потьмяніли, а течія зупинилась, ніби світ затамував подих.

Перед ними з’явилися троє.

Вони не випливли - вони ніби сформувалися з самої води.

Перший був високий, з тілом, схожим на хвилю в штормі. Його очі сяяли темно-синім, а голос лунав, мов грім на горизонті.
Другий мав спокійний вигляд, його шкіра світилася, наче поверхня моря вранці, а рухи були плавними й точними.
Третя - жінка з довгим волоссям, що нагадувало водорості, і поглядом, від якого мороз ішов по спині: у її очах була глибина, де тонуть секрети.

Остін інстинктивно став трохи попереду Джессіки.

- Хто ви?.. - запитав він.

- Ми ті, кого ви називаєте богами моря, - промовила третя. - Хранителі течій, пам’яті та глибин.

- Ми знаємо, чому ви тут, - додав другий, дивлячись просто на Джессіку. - І знаємо, що твоя поява порушила давній порядок.

Перший зробив крок уперед, і вода навколо нього закипіла.

- Якщо ти хочеш відповіді, - сказав він, - вам доведеться пройти три випробування.

Джессіка зібрала всю свою сміливість.

- Я готова.

- І я, - додав Остін, хоча його голос трохи тремтів.

Боги переглянулися.

- Перше випробування, - сказала богиня глибин, - почнеться прямо зараз.

Вода різко потемніла. Корали зникли, і простір навколо розірвався, немов тканина. Перед Джессікою та Остіном почали виринати образи: берег, її батьки, забігайлівка, песик Альборо… і корабель, що тоне в штормі.

- Це випробування серця, - пролунало з усіх боків. - Вам доведеться зробити вибір. І наслідки його будуть справжніми.

Остін стиснув її руку.

- Що б не сталося… не відпускай, добре?

Джессіка кивнула, відчуваючи, як море завмирає, чекаючи їхнього рішення.

Голоси богів злилися в один.

- Перше випробування ви повинні пройти разом, - пролунало з темряви. - Новоспечена сирена заспіває. А юнак… повинен пручатися.

Вода навколо миттєво змінилася. Простір розсунувся, і між Джессікою та Остіном з’явилася відстань - не велика, але відчутна, ніби море саме розвело їх у різні боки.

- Зачекайте, - різко сказала Джессіка. - Я не хочу співати для нього так. Я не хочу його зламати.

- Це не питання бажання, - спокійно відповів бог світлих течій. - Це питання контролю.

Остін повільно видихнув.

- Гаразд, - сказав він, дивлячись їй просто в очі. - Якщо це про опір… я спробую.

- Ти не розумієш, - прошепотіла вона. - Сирени не просто співають. Ми торкаємось того, що люди ховають найглибше.

- Тоді не ховайся й ти, - відповів він тихо.

Вода навколо завмерла. Джессіка відчула, як у грудях щось піднімається - не звук, а пам’ять. Море ніби тягнуло з неї мелодію саме.

Вона заспівала.

Голос був м’який, але пронизливий. Він не кликав - він згадував.
Про дім. Про тепло рук матері. Про сміх батька в забігайлівці.
Про берег у сутінках і хлопця, що ніколи не дивився на неї так, як вона мріяла.

Остін здригнувся. Його тіло саме потягнулося вперед, ноги ковзнули у воді. Перед очима з’явилися образи: море спокійне, без штормів, без страху; Джессіка поруч - усміхнена, без болю.

- Ні… - прошепотів він і зціпив зуби.

Він стиснув мушлю в кишені так сильно, що край врізався в долоню. Біль був реальний - і саме це тримало його.

- Це не вона, - говорив він сам до себе. – Вона ніколи не причинила б мені болю.

Голос Джессіки тремтів. Вона відчувала, як її спів починає ламати його волю - і це лякало її більше, ніж богів.

- Остін… - її голос зірвався, але мелодія не припинилася. - Чуєш мене? Це я. Не йди.

Він упав на коліна у воді, дихаючи уривчасто. Очі його були вологі - не від моря.

- Я чую, - відповів він хрипло. - Саме тому… я тримаюсь як можу.

Він підняв голову і подивився на неї - не на сирену, не на міф, а на дівчину з берега.

І тоді пісня обірвалася.

Вода різко заспокоїлась. Простір повернувся, корали знову засвітилися. Боги мовчали кілька довгих секунд.

- Випробування пройдено, - нарешті сказав бог штормів. - Сирена не знищила. Людина не скорилась.

Богиня глибин уважно дивилася на Джессіку.

- Але пам’ятай, - сказала вона, - твій голос ставатиме сильнішим. Наступного разу вибір буде важчим.

Остін підвівся і підійшов до неї.